— Тобто ти кажеш, що просто ткнув пальцем у небо?
— З чим саме?
Вона втупилась в нього своїми темними очима:
— Ти дуже химерний чувак, пане... як тебе звуть?
— Кличуть Тінню.
Вона скривилась, ніби спробувала щось несмачне. Тоді замовкла, опустила голову і доїла свою лазанью.
— Ти знаєш, чому те місце називають Єгиптом? — спитав він у неї, коли вона дожувала.
— Там, де Кайро? Так. Там дельта Огайо і Міссісіпі. Як у Каїрі в Єгипті, там, де дельта Нілу.
— Логічно.
Вона відкинулася на спинку стільця, замовила каву і торт з шоколадним кремом, пригладила чорне волосся.
— То як, пане Тінь, ти одружений? — А коли він завагався, швиденько додала: — Йой, здається, я щойно поставила незручне запитання!
— Її поховали минулого четверга, — Тінь говорив повільно і обережно добирав слова. — Вона загинула в автокатастрофі.
— О, господи-ісусе! Мені так прикро.
— Мені теж.
Запала незручна мовчанка.
— Минулого року моя сестра по батькові втратила сина, мого племінника. Це важко.
— Важко. Від чого він помер?
Вона сьорбнула кави:
— Ми не знаємо. Так по правді, то ми навіть не впевнені, що він мертвий. Він просто зник. Йому було всього тринадцять. Це трапилось серед зими. Моя сестра й досі не прийшла до тями.
— Були якісь... якісь версії? — Тінь зрозумів, що це звучить, як репліка поліцейського із серіалу. Спробував знову: — Підозрювали, що там щось нечисто? — Це прозвучало ще гірше.
— Підозрювали того мудачину, її колишнього чоловіка. Батька малого, якого позбавили батьківських прав, знаєш. Що він був достатньо нарваним, щоб викрасти дитину. Може, так воно й було. Все це трапилося в маленькому містечку на півночі. Знаєш, ці такі милі, симпатичні, гарнесенькі містечка, де ніхто навіть не зачиняє дверей на замок.
Сем зітхнула і похитала головою. Втупилась у чашку, яку тримала обома руками. Тоді підняла погляд і змінила тему розмови:
— То звідки ти знаєш, що я роблю бронзові скульптури?
— Я не знав, просто вгадав. Сказав, щоб сказати.
— Ти впевнений, що не індіанець на якусь частку?
— Не знаю про це. Можливо. Я ніколи не бачив свого батька. З іншого боку, думаю, мама сказала б мені, якби він був корінним американцем. Напевно.
Знову запала тиша. Сем не змогла доїсти й половини свого торта з шоколадним кремом: шмат був як півголови. Штовхнула тарілку через стіл до Тіні:
— Хочеш?
Тінь усміхнувся, кивнув і розправився з тортом. Офіціантка принесла чек, і Тінь розрахувався. Сем подякувала.
Холоднішало. Машина кілька разів невдоволено закашлялась, перш ніж завестись. Тінь виїхав на дорогу і попрямував на південь.
— Ти колись чула про чувака, якого звали Геродот? — поцікавився Тінь.
— Господи, що?
— Геродот. Читала колись «Історію»?
— Знаєш, — замислено сказала Сем, — я не шарю. Я тебе не викупаю, твою манеру розмови, слова, які ти використовуєш, всяке таке. Спочатку ти тупий здоровило, потім — бац! І ти читаєш мої думки, а потім — бац! І ми розмовляємо про Геродота. Моя відповідь — ні. Я не читала Геродота. Але я про нього чула. Може, по радіо. Це той, якого називають батьком брехні?
— Я думав, це про сатану.
— Ага, і про нього також. Але про Геродота казали, що він писав про гігантських мурах і про грифонів, які охороняли копальні золота, і як він це все понавигадував.
— Я так не думаю. Він писав про те, що йому розповідали люди. Ну, типу, просто записував історії. І більшість з цих історій були справді гарними. Багато дивних деталей — наприклад, якщо в Єгипті помирала якась особливо гарна дівчина, дружина якогось шляхтича чи типу того, її не відправляли прямісінько до бальзамувальника, а тримали кілька днів удома, щоб труп підгнив на спеці.
— Чого? Ой, чекай. Божечки, здається, я знаю, чого. Фу, це огидно.
— Ну там в книжці ще є про битви... Про всякі нормальні штуки, битви і всяке таке. Ну і ще про богів. Ну, наприклад, біжить чувак до свого міста, щоб повідомити про те, чим закінчилась битва, ну, біжить та й біжить собі, і тут бачить Пана на галявинці. І каже йому Пан: «Чуєш, скажи своїм, хай побудують тут храм на мою честь». Ну і посланець каже, мовляв, добре, передам, і далі собі біжить. Прибігає додому, ділиться новинами з поля бою, і такий: «О, і, до речі, Пан хоче, щоб ми збудували йому храм». Ну, так все і було, розумієш?
— Тобто є історії, а в них є боги. Ти маєш на увазі, що в тих чуваків, які їх розказували, були глюки?
— Ні. Не так.
Сем гризла ніготь:
— Знаєш, я читала книжку, про мізки. Моя сусідка просто мала на ній пунктик. Так ось, там написано, що п’ять тисяч років тому лобні долі зрослися. А до того людям здавалося, що те, що відбувається в правій долі — то голос якихось богів, які кажуть, що людям робити. А це просто голова у них працювала.
— Моя теорія мені більше до душі.
— А яка твоя теорія?
— Що раніше люди час від часу перетиналися з богами.
— Оу.
Запала тиша, яку порушувало тільки торохтіння машини, рев двигуна і скрип глушника, який не дуже справно звучав.
— Думаєш, вони досі там? — нарешті спитала Сем.
— Де?
— У Греції. В Єгипті. На островах. Ну, в усіх цих місцях. Думаєш, якщо прогулятись там, де ходили всі ці люди, можна побачити богів?
— Може. Але я не думаю, що люди знали б, хто перед ними, якби перестріли когось із богів.
— Напевне, це як з прибульцями з космосу. Зараз люди бачать прибульців. А раніше бачили богів. Може, прибульці насправді прилітають не з космосу, а з правої лобної долі.
— Не думаю, що боги ставили ректальні зонди. Чи забивали худобу. Щоб робити брудну роботу, в них були люди.
Вона захихотіла. Вони мовчки проїхали ще кілька хвилин, тоді Сем знову озвалась:
— Це нагадало мені улюблену байку про богів, яку я почула на «Вступі до порівняльного релігієзнавства». Хочеш почути?
— Звичайно.
— Гаразд. Отож, це байка про Одіна. Ну, знаєш, бога з Півночі. Був собі король вікінгів, і плив він на вікінзькому кораблі, і, звичайно, все це відбувалось у вікінзькі часи. І потрапили вони у штиль, ну ось і цей король каже, що, мовляв, принесе одного зі своїх людей в жертву Одіну, коли вони пристануть до берега, якщо Одін пришле їм попутній вітер. Вітер здійнявся, і вони пристали до берега. Ну і тягнуть вікінги патички, щоб вирішити, кого принести в жертву. Короткий патичок дістається королю. Звичайно, той не дуже радий з такого розвитку подій, але що робити, доводиться вигадувати спосіб зшахрувати, так, щоб не завдати королю шкоди. Вікінги беруть телячий тельбух, не надто туго обвивають його довкола шиї чувака, інший кінець того тельбуха перекидають через тонюсіньку гілку, беруть очеретину замість списа, тицяють короля в бік і такі: «Окей, ти підвішений... повішений? Коротше, тебе принесли в жертву Одіну».
Дорога петляла. Перед ними лежало Ще Одне Містечко, з населенням у триста душ, батьківщина срібного призера на змаганні штату з бігу на ковзанах до 12 років. З обох сторін над дорогою нависали великі похоронні контори економ-класу, і Тінь задумався про те, скільки похоронних контор потрібно містечку на триста осіб.
— Так от, і як тільки чуваки згадали Одінове ім’я, очеретина перетворилась на списа і проткнула бік королю. Телячі кишки стали товстою мотузкою, гілляка розрослася і приросла до дерева, а дерево росте вгору, земля тікає у чувака з-під ніг. Коротше, король бовтається на дереві, в боці у нього діромаха, а лице чорніє. Кінець історії. О, вельмишановний пане Тінь, боги білих людей часом цілковито їбануті.
— Точно. А ти не біла?
— Черокі.
— На всі сто?
— Нє. На п’ятдесят. Мама була біла. А тато — справжній індіанець, знаєш, з резервації. Приїхав сюди, одружився з моєю мамою, вони завели мене, а потім, коли розійшлися, він звалив назад в Оклахому.
— Повернувся до резервації?
— Ні. Позичив грошей і відкрив забігайлівку під Тако Бел, назвав її «Тако Білла». В нього все гаразд. Він мене не дуже любить. Каже, що я напівкровка.