— Мені прикро.
— Він мудило. Я пишаюся своєю індіанською кров’ю. До того ж так легше платити за навчання. Може, одного дня це допоможе мені отримати роботу, якщо мої бронзові статуетки ніхто не купуватиме.
— Добре мати запасний варіант.
Тінь зупинився в Ель-Пасо (населення 2500 душ), щоб висадити Сем біля обшарпаного будинку на краю містечка. На моріжку стояла здоровенна фігура дротяного оленя, обмотана новорічною гірляндою.
— Хочеш зайти? — спитала Сем. — Тітка напоїла б тебе кавою.
— Ні. Мені треба їхати далі.
Вона усміхнулась йому і вперше за весь час здалася трохи вразливою. Поплескала його по плечу.
— Ти їбанутий. Але крутий.
— Здається, саме це називають «людським існуванням». Дякую за компанію.
— Була рада! Якщо по дорозі в Кайро зустрінеш парочку богів, передавай від мене привіт.
Вона вийшла з машини і пішла до дверей будинку. Натисла на кнопку дзвінка і далі стояла на ґанку, не озираючись. Тінь дочекався, доки двері відчиняться і її впустять в безпечне помешкання, тоді рушив назад на шосе. Минув Нормал, Блумінґтон і Лоундейл.
Об одинадцятій Тінь почало трусити. Він саме в’їхав до Мідлтауна. Йому точно треба було поспати, або хоча б встати з-за керма, тому він під’їхав до мотелю, заплатив тридцять п’ять доларів готівкою за кімнату на першому поверсі і попрямував до ванної. Дохлий тарган самотньо лежав лапками догори посеред викладеної плиткою підлоги. Тінь взяв рушника і протер ванну, перш ніж напустити в неї води. Роздягнувся, склав одяг на ліжку в спальні. Його торс вкривали темні і виразні синці. Тінь всівся у ванні і спостерігав, як вода змінює свій колір. Як був, голий, виправ футболку, шкарпетки і труси в раковині, викрутив і розвішав на сушарці, яка висіла над ванною. Таргана з поваги до покійників Тінь залишив там, де той був.
Тінь примостився в ліжку. Розважив, чи не подивитися кіно для дорослих, але його треба було замовляти по телефону і сплачувати кредитною карткою. Та й взагалі, він не був певен, що йому покращає, якщо він дивитиметься на секс інших людей, коли у самого сексу не було вже давно. Ввімкнув телевізор, просто щоб створити відчуття чиєїсь присутності, і тричі натиснув кнопку «сон», аби екран вимкнувся через сорок п’ять хвилин. До того часу Тінь сподівався заснути. Була за чверть дванадцята.
Картинка, як то часто буває у мотельних телевізорах, розпливалася, кольори розтікались екраном. Він блукав телепустирем, перемикаючись з одного пізнього телешоу на інше. Хтось демонстрував якусь штуку, яка робила щось у кухні і заміняла дюжину інших причандалів, жодного з яких Тінь не мав. Клац. Чоловік у костюмі пояснював, що наближається кінець світу і що Ісус — чоловік вимовив це слово у дуже дивний спосіб, так, наче там було чотири чи п’ять складів — зробить так, що бізнес Тіні цвістиме і пахнутиме, якщо Тінь пришле йому грошенят. Клац: закінчилася серія M*A*S*H і почався епізод шоу Діка ван Дайка.
Тінь уже багато років не бачив жодного випуску Діка ван Дайка, але шоу змальовувало чорно-білий світ середини шістдесятих, і в цьому було щось заспокійливе. Він відклав пульт і вимкнув нічника. Очі злипалися, Тінь дивився шоу і розумів, що щось не так. Він бачив небагато серій шоу Діка ван Дайка, тому не дивно, що цієї він не впізнав. Дивним був у першу чергу настрій.
Завсідники переживали, що Роб надто багато п’є і прогулює роботу по кілька днів. Вони послали делегацію до нього додому. Він зачинився у спальні, і його переконували вийти. Він був неймовірно п’яним, але, на диво, кумедним. Його друзі, яких грали Морі Амстердам і Роуз Мері, наржавшись із нього, пішли геть. Тоді дружина Роба прийшла напучувати його. Він сильно вдарив її по обличчю. Вона сіла на підлогу і заплакала, але не так, як знаменито ридала Мері Тайлер Мур, а радше маленькими, безпомічними схлипуваннями, обхопивши себе руками і примовляючи: «Не бий мене, будь ласка, не бий, я зроблю все, що ти скажеш, тільки більше не бий мене».
— Що це за йобана хуйня? — вголос спитав Тінь.
Картинка розсмокталася на білий шум. Коли зображення відновилося, то шоу Діка Ван Дайка раптово перетворилося на «Я Люблю Люсі». Люсі переконувала Рікі замінити стару морозилку на новий холодильник. Одначе, коли Рікі вийшов геть, вона підійшла до канапи, сіла, схрестила ноги, склала руки на колінах і терпляче чорно-біло втупилась через роки:
— Тіне? Нам треба поговорити.
Тінь не відповів. Вона відкрила торбинку і дістала цигарку, підкурила від дорогої срібної запальнички, яку одразу ж відклала:
— Я з тобою розмовляю. Ну?
— Це божевілля.
— А решта твого життя прямо сповнена здорового Глузду? Я тебе, блін, прошу.
— Як би там не було. Люсіль Болл, яка говорить зі мною з телевізора, — це на кілька балів за шкалою Ріхтера ненормальніше за все, що зі мною траплялось досі.
— Це не Люсіль Болл. Це Люсі Рікардо. Але, знаєш, я не вона. Враховуючи контекст, це просто найпростіший спосіб виглядати. Ось і все, — вона неспокійно засовалася по канапі.
— То хто ти?
— Окей. Гарне запитання. Я — зомбоящик. Я — телебачення. Я — всевидяче око і світ катодних променів. Я — канал цицьок. Я — маленький вівтар, і родини збираються разом, щоб поклонятись мені.
— Тобто ти телебачення? Чи хтось на телебаченні?
— Телевізор — це вівтар. А я — те, чому люди приносять жертви.
— І що вони жертвують?
— Здебільшого, час. Іноді одне одного, — Люсі підняла догори два пальці, і здула уявний пістолетний дим з пучок. Тоді підморгнула фірмовим підморгуванням, яке зробило Люсі знаменитою.
— Ти бог?
Люсі самовдоволено всміхнулась і дуже по-дамськи затягнулася цигаркою.
— Можна і так сказати.
— Сем передає привіт.
— Що? Хто такий Сем? Про що ти взагалі?
Тінь глянув на наручного годинника. Було двадцять п’ять по дванадцятій.
— Неважливо. Отже. Люсі-з-телевізора. Про що ти хотіла поговорити? Надто багато людей останнім часом хочуть зі мною поговорити, і зазвичай це закінчується тим, що мене хтось лупить.
Камера наїхала для крупного плану: Люсі виглядала збентеженою, губи стиснуті.
— Я це ненавиджу. Мені неприємно, що ті люди зробили тобі боляче, Тіне. Солоденький, я ніколи б такого не зробила. Ні-ні, я хочу запропонувати тобі роботу.
— Яку роботу?
— Роботу на мене. Мені так прикро. Я чула про неприємності, які в тебе були з тими психами в чорному, і мене вразило, як ти дав раду всій ситуації. Ефективно, ефектно, без сантиментів. Хто б міг подумати, що ти на таке здатний? Вони направду розлючені.
— Направду?
— Вони тебе недооцінювали, серденько. Я не зроблю цієї помилки. Я хочу, щоб ти був на моєму боці, — вона встала і підійшла ближче. — Дивись на це так, Тіне: ми те, що гряде. Ми — супермаркети, твої ж друзі — гівняні придорожні атракції. Дідько, ми онлайн-магазини, а твої друзі сидять на узбіччі магістралей і продають домашні овочі з садових возиків. Господи, та вони навіть фрукти не продають. Вони роблять батоги для худоби. Ремонтують корсети з китового вуса. Ми — сьогодні і завтра. Твої друзі вже навіть не вчора.
Було щось на диво знайоме в тому, як вона говорила. Тінь спитав:
— Ти колись зустрічала товстого пацана в лімузині?
Вона розвела руками і кумедно закотила очі. Зовсім як Люсі Рікардо, яка заламує руки при черговій катастрофі:
— Технохлопчика? Ти зустрічав Технохлопчика? Слухай, він хороший пацан. Він один із нас. Просто йому не дуже йде з людьми, яких він не знає. Коли ти працюватимеш на нас, побачиш, яка він душка.
— А якщо я не хочу працювати на вас, Я-Люблю-Люсі?
В двері квартири Люсі постукали, і з-за екрана почувся Ріків голос, який запитував у Люуусііі, чому вона так довго затримується, адже їм пора до клубу в наступній сцені. На ляльковому обличчі Люсі промайнуло роздратування.
— Дідько. Слухай. Скільки б тобі не платили ті старі, я заплачу вдвічі... ні, втричі... Та хоч в сотню раз більше. Що б вони тобі не давали, ти не уявляєш, наскільки більше можу дати тобі я, — вона усміхнулась досконалою, пустотливою усмішкою Люсі Рікардо. — Тільки скажи, солоденький. Чого тобі хочеться? — і почала розстібати ґудзики на своїй блузці. — Хочеш побачити цицьки Люсі Рікардо?