Выбрать главу

— Мені прикро.

— Зараз погані часи, — каже водій. — Насувається буря. Вона лякає мене. Я зробив би все, щоб вибратися звідси.

Жоден з них по дорозі до готелю не каже більше ні слова. Селім вибирається з машини, дає іфритові двадцятидоларову купюру і каже, щоб той залишив решту собі. Тоді, в раптовому приступі сміливості, називає номер своєї кімнати. Водій таксі не відповідає. Молода жінка заскакує на заднє сидіння таксівки, і авто від’їжджає в холод і дощ.

Шоста вечора. Селім досі не надіслав факс своякові. Він виходить на вулицю, купує собі свій вечірній кебаб і картоплю фрі. Минув усього тиждень, а він відчуває, ніби став важчим, округлішим, м’якішим в цій країні Нью-Йорка.

У готелі на нього чекає сюрприз — коли він повертається, у вестибюлі стоїть, засунувши руки глибоко до кишень, водій таксі і розглядає вітрину з чорно-білими поштівками. Він непевно усміхається, коли бачить Селіма.

— Я задзвонив до твоєї кімнати, — каже він. — Але ніхто не відповів. Тому я вирішив почекати.

Селім теж усміхається і торкається чоловікової руки:

— Я тут.

Вони разом заходять до тьмяно освітленого зеленими лампами ліфта і, поки піднімаються на п’ятий поверх, тримаються за руки. Іфрит питає, чи може він прийняти душ у Селіма.

— Я почуваюся дуже брудним.

Селім киває. Він сідає на ліжку, яке займає більшу частину площі крихітної білої кімнатки, і слухає, як тече вода в душі. Селім роззувається, тоді знімає шкарпетки, а тоді роздягається.

Таксист виходить з душу, загорнутий у рушник довкола стегон. Він не одягав своїх темних окулярів, і в напівтемній кімнаті його очі горять пурпуровими вогнями.

Селім стримує сльози.

— Мені бажалося б, аби ти міг бачити те, що бачу я.

— Я не виконую бажань, — шепоче іфрит, скидає рушника і легко, але наполегливо, штовхає Селіма на ліжко.

Минає година, чи більше, поки іфрит кінчає Селіму в рота. Селім встиг кінчити вже двічі. Сперма джина смакує дивно, пекуче, і ошпарює Селіму горло.

Селім іде до ванної і полоще рота. Коли вертається, водій таксі вже спить на білому ліжку, мирно похропуючи. Селім залазить до ліжка, пригортається поближче до іфрита і уявляє пустелю на його шкірі.

Він починає дрімати, розуміє, що так і не надіслав факс Фуаду, і почувається винним. Глибоко всередині гніздяться спустошення і самотність. Селім простягає руку, кладе долоню на набубнявілий член іфрита і, заспокоєний, засинає.

Вони прокидаються перед світанком, притискаються один до одного і знову кохаються. Якоїсь миті Селім розуміє, що плаче, а іфрит зціловує його сльози пекучими губами.

— Як тебе звуть? — питає Селім у таксиста.

— Ім’я написане на моїх водійських правах, але воно не моє, — відповідає іфрит.

Пізніше Селім так і не зміг згадати, де закінчився секс і почався сон.

Коли Селім прокидається, холодне сонце повзе білою кімнатою, у якій він один.

Його валізка зі зразками зникла. Усі пляшечки, перстеники, мідні сувенірні ліхтарики: весь непотріб зник разом із валізкою, гаманцем, паспортом і квитком на літак до Оману.

На підлозі валяється пара джинсів, футболка, вовняний светр кольору пилюки. Під ними Селім знаходить водійські права і дозвіл водити таксі на ім’я Ібрагіма бін Ірема, а також в’язку ключів, до якої прикріплений папірець із написом англійською — якоюсь адресою. Фотографії на правах і дозволі не особливо подібні на Селіма — але, з іншого боку, іфрита вони теж не надто нагадують.

Дзвонить телефон: з рецепції повідомляють, що Селім вже виселився, і скоро його другові доведеться покинути кімнату, щоб вони могли її прибрати для наступного гостя.

— Я не виконую бажань, — Селім пробує, як ці слова смакують у нього в устах.

Одягаючись, він почувається на диво безтурботно.

Нью-Йорк дуже простий: авеню ідуть з півночі на південь, вулиці — із заходу на схід. Хіба ж це складно? — запитує він себе.

Він підкидає ключі від машини і ловить їх. Одягає пластикові темні окуляри, які знаходить у кишені, і покидає готельну кімнату, щоб знайти своє таксі.

Розділ восьмий

«Небіжчик має душу», — каже він. Мені це дивно, Бо я гадала, що по смерті лиш душа й вціліє. Він припинив мій транс, як тільки я про це спитала. Що ж це виходить, мертві нам про щось не кажуть? О так, небіжчики про щось мовчать.
Роберт Фрост, «Дві відьми»

3 а тиждень до Різдва життя похоронного бюро не надто насичене подіями — це Тіні пояснив за вечерею пан Ібіс.

— А все тому, хлопче, що у довгожителів ще жевріє бажання насолодитися Різдвом востаннє, — пояснював він. — Чи навіть дотягти до Нового року. Натомість тих, хто не може без болю споглядати святкування та радість навколо, ще не довів до ручки черговий показ «Цього дивовижного життя» по телевізору — ця соломинка, чи, краще сказати, ялинкова гілочка, яка переламала спину не верблюду, а різдвяному оленю!

Сказавши це, Ібіс чи то пирхнув, чи то хихотнув. Можна було припустити, що він заздалегідь ретельно обрав та прилаштував кожне слово у цьому жарті, і дуже пишався своєю заготовкою.

Контора Ібіса і Шакала була невеличкою — однією з останніх по-справжньому незалежних серед тих, хто надає ритуальні послуги в регіоні, якщо вірити її директорові.

— У більшості галузей господарювання споживач цінує загальнонаціональні бренди, — пан Ібіс не розмовляв, а роз’яснював, його виважений і впевнений лекторський тон нагадав Тіні одного університетського професора, який тренувався у «Біцепсовому фільварку». Про цього професора ніколи не можна було сказати, що він щось говорить — лише що він обґрунтовує, викладає чи розтлумачує. У перші ж хвилини знайомства з директором похоронного бюро Тінь зрозумів, що для нього не передбачено жодної ролі в розмові, окрім як мовчати і слухати.

Вони вечеряли у ресторанчику за два квартали від похоронної контори Ібіса і Шакала. Перед Тінню стояла повна тарілка різних наїдків вкупі із пиріжками з кукурудзяного борошна. Пан Ібіс потрошечки дзьобав окраєць кавового тістечка.

— А цінує він їх тому, що хоче знати, за що платить. Тому обирає «Мак-Дональдз», «Вол-Март», «Вулворт» (земля пухом) — бренди, знані та поважні по всій країні. Де б ви, хлопче, не опинилися, ви отримаєте, якщо не враховувати дрібних локальних особливостей, однаковий рівень сервісу і якості.

— В галузі ритуальних послуг, — продовжував Ібіс, — все інакше, хочете ви цього чи ні. Вам хочеться відчувати, що ви отримаєте індивідуальний підхід від когось, хто живе в тому ж містечку, що й ви, хто має відповідне покликання. Ви хотітимете особистої уваги до себе чи до близької людини, яка залишила цей світ. Ви волієте переживати своє горе на місцевому рівні, а не на загальнонаціональному. Але у всіх галузях господарювання (а смерть це галузь людського господарювання, хлопче, не думайте, що вона чимось відрізняється!) гроші робляться з масштабних операцій, оптових закупок і централізованої логістики. Не дуже приємно визнавати, але це факт. А біда ось у чому, хлопче: нікому не хочеться усвідомлювати, що кохану людину везуть у рефрижераторі на старий склад, переобладнаний під морг, де двадцять, п’ятдесят, сто трупів чекають своєї черги. О ні, хлопче! Люди хочуть думати, що звертаються у сімейній справі до когось, хто поставиться до них з повагою і буде піднімати капелюха щоразу, як зустрічатиме їх на вулиці.

Пан Ібіс носив капелюх. Це був головний убір стриманого брунатного кольору, що чудово пасував до піджака стриманого брунатного кольору і до стриманого виразу його смаглявого обличчя. Високо на переніссі сиділо маленьке золоте пенсне. Тінь запам’ятав його невисоким — і щоразу дивувався, коли пан Ібіс ставав поряд і демонстрував не менш ніж метр вісімдесят зросту, хоч і горбився при цьому, ніби бусол.