— Слухай, мужик. Хіба ж я не показав тобі, як це робиться? Як брати монети зі скарбу? Я показав тобі, де він. Сонечкова скарбниця. Просто дай мені ту монету. Вона мені не належала.
— Її в мене більше нема.
Вар’ят Свіні перестав плакати, натомість його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Ах ти, ах ти вилупку, ти... — але слова зрадили Свіні, він міг тільки безгучно відкривати і закривати рота.
— Я кажу тобі правду. Вибач. Якби вона в мене була, я б віддав її тобі. Але я передав її... іншій людині.
Свіні вчепився брудними ручищами Тіні в плечі і пронизав його поглядом блідо-блакитних очей. Там, де стікали сльози, на брудній шкірі позалишалися доріжки.
— Блядь, — Тінь відчував запах тютюну, застояного пива і перегару від віскі. — Блядь, ти кажеш правду, недоноску. Ти віддав її, віддав за так і з власної волі. Хай твої темні очі згорять в пеклі, ти, блядь, віддав її.
— Мені шкода, — Тінь згадав глухий стукіт, з яким монета впала на Лорину труну.
— Шкода тобі чи ні, а я проклятий і приречений, — сльози знову побігли обличчям лепрекона, під носом захлюпало. Склади, які він озвучував, не складались у слова. Він витирав очі і носа рукавами, розвозячи бруд по обличчю дивацькими візерунками, і розмазував соплі бородою і вусами. — Ба-ба-ба-ба-ба... Ма-ма-ма-ма-ма...
Тінь вчепився у передпліччя Варята Свіні незграбним братерським жестом, щоб показати, що він поряд.
— Ліпше б мене на світі не було, — схлипнув Свіні по довгому часі. Тоді підвів погляд: — Чувак, якому ти дав монету. Він її мені поверне?
— Це жінка. І я не маю поняття, де вона. Але ні, не думаю, що віддасть.
Свіні зітхнув з таким виглядом, ніби когось оплакує:
— Коли я був малим довбнем, я зустрів одну бабу... якось уночі під зоряним небом, і вона дозволила мені полапати її цицьки, і розказала мені про мою долю. Вона сказала, що я помру покинутим і поверженим на захід від сходу сонечка, і що брязкальце покійниці запечатає мою долю. Тоді я лише розреготався і підлив собі ще ячмінного вина, і взяв її за цицьки, і жадібно припав до її губ. То були славні часи — нога сірих ченців ще не ступила на нашу землю, і не осідлали вони зелені хвилі, щоб вирушити на захід. А тепер... — він раптово урвав свою промову посеред речення і витріщився на Тінь. А тоді вклав у свій голос всю переконливість, на яку був спроможний: — Не вір йому.
— Кому?
— Середі. Не вір йому.
— Я не мушу йому вірити. Я просто працюю на нього.
— Ти пам’ятаєш, як це робиться?
— Що? — у Тіні склалося враження, ніби Свіні — це півдесятка людей, і він розмовляє з ними усіма одночасно. Самопроголошений лепрекон метався і стрибав від особистості до особистості, з теми на тему, ніби ще живі частини його мозку запалювались, згорали і відмирали назавжди.
— Монети, мужик. Мо-не-ти. Я показував тобі, пам’ятаєш? — Свіні підніс два пальці до обличчя, втупився в них, тоді вийняв монету з рота. Він кинув монету Тіні, і той простяг руку, щоб впіймати її, але монета до нього не долетіла.
— Я був п’яний в дим. Не пам’ятаю.
Свіні покульгав через дорогу. Розвиднілося, і тепер світ був біло-сірим. Тінь рушив слідом. Свіні неоковирно переставляв ноги, так, ніби підставляв їх, щоб з кожним своїм кроком-підскоком не гепнутись на землю і ступити ще один. Коли вони дійшли до мосту, лепрекон оперся однією рукою на цегляну опору, обернувся і рішуче спитав:
— Маєш пару баксів? Мені не треба багато. Тільки щоб вибратися з цього місця. Двадцятки вистачить. В тебе ж є двадцятка? Паршива двадцятка?
— Куди ти дістанешся за двадцять баксів? — здивувався Тінь.
— Головне, не куди, а звідки. Я виберуся звідси, поки не вдарила буря. Геть із цього світу, де опіати перетворились на релігію для народу. Геть від... — Він перервався, щоб вишмаркати носа рукою, а тоді витерти її об рукав.
Тінь засунув руку в кишеню джинсів, витягнув двадцятидоларову купюру і простягнув її Свіні:
— На.
Свіні згорнув двадцятку і сховав її поглибте в нагрудну кишеню своєї джинсівки в масних плямах з латкою, на якій красувалась нашивка з двома грифами на засохлій гілці і написом: «ДО СРАКИ ТЕРПІННЯ! Я КОГОСЬ ЗАМОЧУ!». Тоді кивнув:
— Вона доправить мене, куди слід.
Він притулився спиною до цегли, понишпорив у кишенях, поки не добув бичка, якого відклав раніше. Акуратно підкурив, щоб не обпекти долоню і не обсмалити бороду.
— Скажу тобі ось що, — заявив він з таким невимушеним виглядом, ніби їхня розмова тільки-но почалася. — Ти йдеш землею шибениць, і довкола твоєї шиї в’ється конопляна мотузка, а на плечах в тебе сидить по ворону, що чекають, аби вийняти твої очі. І шибеничне дерево має глибоке коріння, бо росте воно з пекла до раю, а світ твій — тільки галузка, на якій похитується шворка.
Після паузи він сказав тільки:
— Я відпочину тут часинку, — і опустився, прихиливши спину до чорної цегляної опори.
— Нехай щастить, — відказав Тінь.
— В хуй засвистить, — огризнувся Свіні. — Але дякую.
Тінь вирушив назад до міста. Була восьма ранку, і Кайро прокидався, ніби стомлений звір. Тінь озирнувся на місток, і побачив, як блідий Свіні поводжає його поглядом заплаканих очей на брудному обличчі.
Тінь востаннє бачив Свіні живим.
Короткі зимові дні у домі останнього спочинку миготіли один за одним, наближаючи Різдво, ніби спалахи світла серед зимової темряви.
Було двадцять третє грудня, і бюро Ібіса і Шакала влаштовувало поминки для Лайли Ґудчайлд. Галасливі жінки з мисками, риночками, баняками, сковорідками і пластиковими контейнерами заповнили кухню, поки померла спочивала собі, обкладена тепличними квітами, у своїй труні в холі. В іншій частині приміщення стояв стіл, який ломився від посудин з квасолею, капустою, кукурудзяними пиріжками, курчатами, реберцями, горошком, до полудня похоронна контора заповнилася людьми, які схлипували, сміялися і потискали руку священику. За ладом та порядком непомітно наглядали панове Ібіс та Шакал у костюмах, що пасували до оказії. Похорон запланували на наступний день.
Коли у холі задзвонив телефон (то був дисковий апарат із древнього чорного бакеліту), слухавку підняв пан Ібіс. Тоді відвів Тінь убік:
— Це була поліція. Зможете з’їздити туди?
— Звісно.
— Не здіймайте шуму. Тримайте.
Він простягнув Тіні папірець, на якому досконалим каліграфічним почерком була виведена адреса. Тінь поглянув на неї, тоді згорнув папірець і сховав до кишені. Пан Ібіс додав:
— Там буде поліцейська машина.
Тінь пішов на задній двір і вивів на дорогу катафалк. Ібіс і Шакал ще раніше, окремо один від одного, зауважували, що катафалк вони використовують тільки для похоронів, а щоб забирати тіла, у них є інша машина, але вона вже три тижні у ремонті, тому чи не міг би він бути з тим катафалком обережнішим? Тінь дуже уважно вів катафалк вулицею. Снігоочисні машини вже розчистили дороги, але йому подобалось їхати неспішно. Йому здавалося, що вести катафалк повільно — дуже доречно, хоч він і не міг пригадати, коли взагалі востаннє бачив на вулиці катафалк. Смерть зникла з американських вулиць, думав собі Тінь. Вона переселилась до лікарняних палат і карет швидкої допомоги. Не можна лякати живих, думав собі Тінь. Пан Ібіс казав йому, що деякі лікарні придумали класти трупи під каталку, аби ті каталки здавалися порожніми, — і тепер померлі їздять прихованими шляхами, не тими, що живі.
На бічній вуличці запаркувалася темно-синя автівка, і Тінь завів катафалк за неї. Двоє поліцейських сиділи в машині і попивали каву з термоса. Мотор працював, щоб не дати їм змерзнути. Тінь постукав у бічне скло.
— Так?
— Я з похоронного бюро.
— Ми чекаємо на судмедексперта, — повідомив поліцейський. Тінь подумав, чи не той самий це чоловік, з яким він розмовляв під мостом. Цей був чорношкірий. Він вийшов із машини, залишивши колегу за кермом, і підвів Тінь до сміттєвого бака. Засніжений Вар’ят Свіні сидів, прихилившись до смітника спиною. У долонях він тримав порожню зелену плящину, його обличчя, бейсболку і плечі вкривав іній. Свіні не кліпав.