— Ми витратимося на дві вечері, — Середа промокнув рештки соусу з тарілки окрайцем і зжер його, задоволено плямкаючи.
— Тобто, якщо я все правильно зрозумів, Абрагам, багатший на дев’ять тисяч, полишає заклад і на стоянці біля вокзалу зустрічається з Баррінґтоном. Вони ділять здобич, сідають до Баррінґтонового «Форда» моделі А і вирушають до наступного містечка. Підозрюю, багажник машини набитий стодоларовими скрипками.
— Для мене було справою честі не платити за кожну більше п’яти доларів, — Середа обернувся до офіціантки, яка сновигала серед столиків. — А тепер, любонько, потіште наш слух описом розкішних десертів, які можна скуштувати тут цього неймовірного дня. Дня, коли Господь наш зійшов на землю.
Старий так ненажерливо витріщався і поїдав її очима, мовби вона сама була найкращим десертом, що міг запропонувати цей заклад. Тінь почувався дуже ніяково: ніби старий вовк при ньому переслідував оленятко — настільки юне і невинне, що здогадається тікати, лише коли від нього залишиться купка кісточок воронню на поживу.
Дівча ще раз зашарілося і промимрило, що сьогодні на десерт яблучний пиріг, яблучний пиріг a la mode («це з ложечкою ванільного морозива»), різдвяний пиріг, різдвяний пиріг a la mode і червоно-зелений збитий пудинг. Середа зміряв її поглядом і сказав, що сьогодні він спробує різдвяний пиріг a la mode. Тінь відмовився від десерту.
— Отже, афери... — безтурботно повернувся до попередньої теми Середа. — «Грі на скрипочці» триста років, але якщо правильно вибрати бовдура, то її можна провернути у будь-якому куточку Америки хоч завтра.
— Здається, ти сказав, що твоє улюблене ошуканство... як там? Непристойно застаріло?
— Саме так я і сказав. Бо «Гра на скрипочці» — не моя улюблена штука. Вона цікава і приємна, але не моя улюблена. Мою улюблену в її часи називали «Грою в єпископа». У ній було все: хвилювання, сприт, несподіванка, легкість. Часами я думаю, що з невеликими змінами її і сьогодні можна було б... — Середа на хвилину мрійливо задумався, тоді сам собі заперечив: — Ні. Часи її минули. Отож, афера: надворі, скажімо, 1920 рік, величеньке місто. Може, Чикаґо, чи Нью-Йорк, чи Філадельфія. Ми в ювелірній крамниці. До крамниці заходить чоловік, одягнений як представник духовенства. І не просто якийсь собі ксьондз, а справжнісінький єпископ, весь у багрянці. Єпископ заходить і вибирає намисто. Не просто якесь собі намисто, а розкішне і прегарне поєднання діамантів і перлів, і платить за нього дюжиною новісіньких хрустких стодоларових банкнот.
На верхній банкноті — кілька плямок зеленого чорнила. Тому власник крамнички з вибаченнями наполягає, що банкноти треба відправити до банку, що прямо ось тут, за рогом, щоб їх там перевірили. Його помічник швиденько повертається. Банк визнав усі банкноти справжніми. Власник ще раз перепрошує, але єпископ ставиться до цього з розумінням, він усвідомлює, яка це проблема, у світі наплодилось стільки безбожжя і беззаконня, стільки аморальності і непристойності, стільки безсоромних жінок, і весь цей шарварок виліз з підпілля простісінько на екрани кінотеатрів, то і не дивно, що власник крамнички поставився до нього з пересторогою. По тому намисто ховають до коробочки, а власник крамнички щосили намагається не думати ні про те, чому єпископові раптом заманулося купити намисто за тисячу двісті доларів, ні про те, чому він платить за це намисто готівкою.
Єпископ сердечно прощається із власником і йде до виходу, але ж раптом у дверях на плече йому опускається важка рука. «Гей, Обмилку, негіднику, знову затіяв одну зі своїх старих ігор!» — кремезний коп із чесним обличчям доброго ірландця заводить єпископа за шкварку назад до крамнички.
«Шановний, цей чоловік щось купував у вас?» — звертається до власника крамнички поліцейський. «Певно, що ні! — заперечує єпископ. — Я ж не купував, скажіть йому!». — «Певно, що купував! — відказує ювелір. — Він купив намисто з діамантів та перлів і заплатив за нього готівкою!». — «Чи є у вас ці купюри, пане?» — ввічливо цікавиться коп.
Ювелір виймає з каси дванадцять стодоларових банкнот і простягає їх поліцейському, який дивиться на банкноти проти світла і зачудовано похитує головою: «Овва, Обмилку! Це, мабуть, найкращі з твоїх підробок. Ти, чорт забирай, справжній митець!».
На обличчя єпископа наповзає самовдоволена посмішка: «Ти нічого не зможеш довести. В банку сказали, що вони справжні. Справжнісінька зелень, ось так!». — «Певно, що сказали, — погоджується поліцейський. — Але я сумніваюся, що працівників банку попередили про знаменитого Сильвестра на прізвисько Обмилок, чи про те, якої якості фальшивки гуляють у Денвері і Сент-Луїсі!». Він просовує руку до кишені єпископа і видобуває намисто. «Тисяча двісті доларів! Непогано розжився, зважаючи на те, що на папір і чорнило ти витратив не більш ніж п’ятдесят центів, — роздумує поліцейський із душею філософа. — Та ще й прикинувся священиком. Хоч за це тобі соромно?». Він клацає наручниками на єпископських зап’ястках (хоч вони, вочевидь, зовсім не єпископські) і виводить злодюжку геть, перед тим вручивши власникові крамнички розписку за намисто і за дванадцять фальшивих сотень. Бо все це — докази у справі.
— Гроші справді фальшиві? — поцікавився Тінь.
— Звісно ж ні! Свіжі банкноти прямісінько з банку, із відбитками пальців і скроплені зеленою фарбою, щоб зробити їх трішки загадковішими.
— Отже, поліцейський, вочевидь, не поліцейський. А намисто? — Тінь сьорбнув кави, яка виявилася навіть гіршою за в’язничну.
— Речовий доказ у справі, — Середа відкрутив кришечку сільнички і висипав невеличку купку солі на стіл. — Але ювелір має розписку і запевнення, що негайно отримає свій ювелірний виріб після розгляду справи в суді. Правоохоронці похвалили його, бо він — добрий громадянин, і тепер він із чистою душею дивиться услід цій парочці і уявляє собі історію, яку завтра розповідатиме на зібранні своєї масонської ложі. А псевдополіцейський із псевдоєпископом прямують собі до місцевого відділку, де ноги їхньої, звісно, не буде. І у копа в одній кишені дванадцять сотень доларів, а в іншій — намисто, яке коштує дванадцять сотень.
Офіціантка повернулась до їхнього столика.
— Скажіть-но, любонько, — солодко запитав Середа, — ви заміжня?
Дівчина похитала головою.
— Просто дивовижно, що юну панну такої визначної вроди ще ніхто не вкрав, — Середа креслив нігтем у розсипаній солі якісь кутасті візерунки, схожі на руни. Офіціантка безмовно стояла поруч, тільки тепер нагадувала не оленятко, а кроличку, що вискочила на дорогу прямо перед вантажівкою і нерішуче та налякано застигла у світлі фар.
Середа стишив голос так, що навіть Тінь через стіл ледве міг чути старого:
— Коли закінчується ваша зміна?
— О дев’ятій, — офіціантка ледве вимовляла слова. — Щонайпізніше дев’ята тридцять.
— Який у цій околиці найпристойніший готель?
— Мотель номер шість... Такий собі.
Середа на мить торкнувся тильного боку її долоні пучками пальців, і піщинки солі пристали до її шкіри. Вона не поворухнулася, аби струсити їх.
— Для нас, — майже нечутно замуркотів старий, — він стане палацом задоволень.
Офіціантка звела на нього очі, закусила губу, повагалася, тоді кивнула і втекла на кухню.
— Ну ти даєш, — похитав головою Тінь. — Я навіть не знаю, чи вона вже сягнула віку згоди!
— Мене ніколи особливо не хвилювали закони, які той вік регулюють, — знизав плечима Середа. — Поки я отримую те, чого хочу. Ночі бувають довгими і холодними. Я її потребую — не тому, що вона чимось особлива, а тому, що мені треба збадьоритися. Сам цар Давид знав — рецепт, щоб старими трубами побігла молода кров, дуже простий: взяти одну цнотливицю... і сказати, щоб не турбували до ранку.
Тінь спіймав себе на тому, що розмірковує, чи була панянка з рецепції готелю в Іґл-Пойнті цнотливою, і запитав:
— А вірогідність захворіти на якусь болячку тебе не турбує? Чи якщо вона залетить? А раптом в неї є брат?
— Нє-а, — безтурботно відказав Середа. — Болячки мене не турбують, бо не чіпляються до мене. Такі як я, ми живемо собі без них. До того ж такі як я зазвичай стріляють холостими, тому міжвидове розмноження трапляється нечасто. У давні часи іноді бувало, але тепер імовірність така низька, що й уявити годі. Тому мене це не турбує. І у багатьох дівчат є брати. А ще батьки. В декого навіть є чоловіки. Мені вони до лампочки. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста я встигаю здиміти з міста, перш ніж до них взагалі дійде, що щось трапилося.