Та кивнула. Судячи з того, як вона стисла губи, ця історія не видавалась їй і наполовину такою кумедною, як Малліґану.
— І що ви зробили? — спитав Тінь.
— Поговорив із ним. Він віддав мені дробовика. Поспав нічку у відділку. Ден непоганий чувак, тоді він просто напився і його щось засмутило.
Тінь розрахувався за свій сніданок, і, попри не надто наполегливі протести Малліґана, за обидві чашки шоколаду.
«Геннінгові товари для дому та саду» виявилися складом-магазином на півдні містечка. Там продавалося все: від тракторів до іграшок (іграшки та ялинкові прикраси продавалися вже зі знижкою). В магазині було повно післяріздвяних покупців. Тінь упізнав молодшу з дівчат, які їхали перед ним в автобусі. Дівчинка пленталася за своїми батьками. Тінь помахав їй рукою, а вона відповіла сором’язливою усмішкою, яка відкрила брекети з синіми гумочками. Цікаво, знічев’я подумав Тінь, якою вона буде років через десять?
Напевно, виросте красунею, як ця дівчина на касі «Геннінгових товарів», що саме пищала ручним сканером, пробиваючи його продукти. Тінь не сумнівався, що вона цим сканером і трактор змогла б пробити, якби комусь спало на думку проїхати повз касу на тракторі.
— Десять пар кальсонів? — здивувалася дівчина. — Утепляєтесь?
Касирка нагадувала юну кінозірку. Тіні здалося, ніби йому знову чотирнадцять. Він почувався надто вайлуватим, а язик ніби примерз до піднебіння. Він мовчав, поки дівчина пробивала його валянки, рукавички, светри і пуховик.
Тінь не ризикнув випробувати кредитку, яку йому дав Середа, прямісінько перед носом шефа поліції Малліґана — той запопадливо крутився поруч — і розрахувався за все готівкою. Тоді забрав покупки до чоловічої вбиральні і вийшов звідти уже в обновках.
— Гарно виглядаєш, здоровило, — озвався Малліґан.
— Тепер мені принаймні тепло.
І справді: вітер обпік обличчя Тіні, коли вони вийшли до машини, але більше нікуди мороз не пробрався. Малліґан запропонував йому поскладати покупки до багажника поліцейської машини і пересісти на переднє пасажирське сидіння.
— То чим ти займаєшся, пане Айнзелю? — спитав шеф поліції. — Цікаво, яка професія у такого здоровила, як ти, і що за справи у тебе в Приозер’ї.
Тіневе серце закалатало, але голос звучав спокійно:
— Я працюю на свого дядька. Він перепродає різні штуки по всій країні. А я так... Тягаю важке.
— Добре платить?
— Я член сім’ї. Він знає, що я його не обберу, і я по ходу справи вникаю в бізнес. Доки не вирішу остаточно, чим мені хочеться займатися в житті.
Слова вилітали з його рота гладенько, мов шовк, і звучали цілком переконливо. В ту мить Тінь знав усе про здорованя Майкла Айнзеля. І Майк Айнзель йому подобався. У Майкла Айнзеля не було жодної з проблем, які допікали Тінь. Айнзель ніколи не був одружений. Майкла Айнзеля ніколи не допитували агент Дуб і агент Камінь у вагоні товарного потяга. Телевізор не розмовляв із Майклом Айнзелем (Хочеш побачити цицьки Люсі? — перепитав тихенький голосочок у Тіні в голові). Майкла Айнзеля не мучили кошмари, і він не вірив, що насувається буря.
У продуктовому магазині він наповнив кошика тим, що називав про себе «універсальним набором»: молоко, яйця, хліб, яблука, сир, печиво. Якась їжа. Належної їжі він купить пізніше. Поки Тінь снував між полиць, Чед вітався з присутніми і знайомив їх з Тінню: «Це Майк Айнзель, він поселився у порожній квартирі старого будинку Пільзенів. Тій, що на другому поверсі, вхід ззаду». Тінь зрозумів, що тут безнадійно намагатися запам’ятовувати імена. Він просто усміхався, тиснув руки і трохи пітнів під шарами теплого зимового одягу в опалюваному магазині.
Потім Чед підвіз Тінь через дорогу до офісу «Нерухомості Приозер’я». Міссі Гунтер, на голові якої красувалася свіжа залита лаком укладка, вже чудово знала, хто Тінь такий, і представляти його не було ані найменшої потреби. Ну бо цей милий чоловік, пан Борсон, дорогесенький пан Емерсон, так ось, він був тут шість... Чи вісім тижнів тому, щоб ореднувати квартиру в старому будинку Пільзенів, хіба ж там не запаморочливий краєвид? Так ось, любий, слід просто дочекатися весни і побачити, як їм усім пощастило, бо в цих краях більшість озер геть зеленіє від водоростей, бруднючі, аж вивертає, але їхнє — ні, з їхнього навіть посеред липня можна пити, ну а пан Борсон заплатив за це житло на рік наперед. А щодо «Тойоти Раннер», то вона просто не може повірити, що Чед Малліґан досі про неї пам’ятає, і вона радесенька буде спекатись її. Щиро кажучи, вона вже майже наважилася віддати її на Хінцельманову лотерею, просто щоб не платити на неї податок. Ні-ні, ви не подумайте, машина геть не чортопхайка, на ній їздив син, перш ніж він вступив до університету в Ґрін Бей, і, ну, одного разу просто пофарбував її у фіолетовий, і, хі-хі, вона дуже сподівається, що Майк Айнзель любить фіолетовий, але, що тут сказати, якщо йому не сподобається, то вона не стане його ні в чому звинувачувати.
Шеф поліції Малліґан розкланявся ще на середині цього монологу — певно-мене-вже-зачекалися-у-відділку-був-радий-познайомитися-Майку, — і переклав покупки Тіні зі свого багажника до універсала Міссі Гунтер.
Міссі підвезла Тінь до себе додому, на доріжці поруч запаркувався бувалий в бувальцях позашляховик. Снігопад зафарбував половину автомобіля сліпучо-білим, але під снігом машина була неймовірно нудотного кислотно-фіолетового кольору. Треба було закидатися дуже багато і дуже часто, аби навіть подумати, що такий колір в принципі може сподобатись.
Машина, однак, завелася з першої спроби. Обігрівач працював добре, хоч знадобилося майже десять хвилин, аби хоч трохи прогріти салон від нестерпно холодного до просто холодного. Поки машина грілася, Міссі Гунтер відвела Тінь на кухню і попросила вибачення за балаган, бо малі порозкидали на Різдво всі іграшки, і вона просто не хотіла прибирати, а може, він хотів би пообідати індичкою? Минулого року в них був гусак, а цього року вони зупинились на старій добрій індичці, що ж, тоді кави, хвилиночку, вона заварить свіженької. Тінь зняв із підвіконня велику червону машинку і вмостився туди сам, поки Міссі випитувала, чи познайомився він уже із сусідами.
І тоді, поки кава закипала і запарювалась, Міссі повідомила, що у тому домі живе ще четверо. Він-бо називається будинок Пільзенів, бо колись там жили Пільзени, у квартирі на першому поверсі, а дві квартири нагорі здавали в оренду, а тепер внизу живе ця парочка, пан Гольц і пан Німан, і вона й справді має на увазі парочка, коли говорить парочка, якщо ви розумієте, про що я, пане Айнзелю, ну бо ж заради Бога, у лісі різні дерева ростуть, то й у нас різні люди живуть... хоча, по правді, такі люди частіше виїжджають у Медісон чи до міст-близнюків, себто Міннеаполіса і Сент-Пола, але й тут ніхто про них погано не думає. Вони зимують у Флориді, але повернуться у квітні, і він обов’язково їх зустріне. Бо вся справа у тому, що Приозер’я — хороше містечко. А в сусідній із ним квартирі живе Маргарита Ольсен зі своїм малим, дуже приємна жіночка, хоч життя її й покоцало, але все одно дуже-дуже приємна, і працює у «Приозерських Вістях». Не найцікавіша газета у світі, але заради Бога, казала Міссі Гунтер, нашим людям тутечки саме така газета і потрібна.