Міссі налила йому кави і йой, як би вона хотіла, щоб пан Айнзель зміг побачити місто влітку чи пізньої весни, коли цвіте бузок, і яблуні, і вишні, бо навряд чи буває ще де-небудь у світі така краса, точно-точно, ніде у цілісінькому світі не буває нічого прекраснішого за це.
Тінь заплатив їй перший внесок у п’ятсот доларів, видерся у машину і почав здавати назад, з її двору на виїзд до дороги. Міссі Гунтер постукала у переднє вікно:
— Це тобі. Мало не забула, — сказала вона і просунула пухкенький конверт у шибку. — Це так, одна витівка. Придумали кілька років тому. Але не відкривай зараз.
Тінь подякував і обережно повів машину назад до міста і потім дорогою в об’їзд озера. Добре було б побачити його навесні або влітку, або й восени: Тінь не сумнівався, що це було б дуже красиве видовище.
За десять хвилин він був удома.
Він запаркувався на вулиці і піднявся до своєї холодної квартири по зовнішніх сходах. Розпакував покупки, розклав їжу по шафках і в холодильник, а потім відкрив конверт від Міссі Гунтер.
Там був паспорт. Синя ламінована обгортка. На першій сторінці надруковано, що Майк Айнзель (ім’я вписане акуратним почерком Міссі Гунтер) проголошується громадянином Приозер’я. Далі була карта міста і дисконтні купони для різних місцевих магазинів.
— А мені тут може сподобатися, — сказав Тінь уголос. Потім глянув із закрижанілого вікна на замерзле озеро і додав: — Якщо тут коли-небудь стане тепліше.
О другій по обіді у вхідні двері голосно постукали. Тінь якраз практикував черговий фокус зі зникненням, непомітно перекидаючи четвертак з однієї руки в іншу. Але руки змерзли, і його рухи були надто незграбними, тож монетка постійно падала на стіл. Після стукоту в двері монетка впала знову.
Він підійшов і відчинив.
Чистий страх на мить паралізував його: півобличчя незнайомця, що стояв перед дверима, закривала чорна маска — така, яку носять грабіжники в серіалах, або ж якою серійний убивця з дешевого фільму лякає своїх жертв. На маківці у гостя була чорна в’язана шапка.
Втім, незнайомець був меншим і легшим за Тінь, а зброї не було видно. І він носив вовняне пальто у яскраву клітинку — серійний убивця не став би таке вдягати.
— Фе я, фіфельфан, — повідомив гість.
— Прошу?
Візитер стягнув маску з рота донизу, і показалася усміхнена мордочка Хінцельмана:
— Кажу, це я, Хінцельман. Я вже й не згадаю, як воно було до того, як ми стали носити такі маски. Носили товсті в’язані балаклави, замотувалися у шарфи так, що лише очі стирчать. Але ж як добре, що тепер винайшли таку чудову річ, як ці маски! Я може й старий, але на прогрес скаржитися не буду, не дочекаєтесь!
Хінцельман закінчив свою промову, зайшов досередини і вручив Тіні кошик, по вінця заповнений сирами, пляшками, баночками і кількома палками ковбаси, на яких було написано «в’ялена оленина». Він був червоний, як рак: ніс, вуха, щоки — байдуже, заховані під маскою чи ні — були ніби ошпарені.
— Вітаю з післяріздвяним днем! Чув я, що ви вже скуштували завиванців у Мейбл. А я приніс іще дещо.
— Дуже мило з вашого боку, — відповів Тінь.
— Та нічого. За це я вас підпишу на лотерейку наступного тижня. Лотерея — це відповідальність Торгової палати, а Торгова палата — моя відповідальність. Минулого року ми зібрали сімнадцять тисяч доларів для дитячого відділення лікарні Приозер’я.
— Так продайте мені білет уже зараз.
— Ні, я починаю лише в той день, коли чортопхайку викочують на лід, — Хінцельман визирнув із Тіневого вікна на озеро. — А там холодно. Температура, певно, градусів на тридцять впала за ніч.
— Якось дуже швидко все відбулося.
— А в давніші часи ми про такі заморозки молилися. Тато розповідав. Ще коли тільки перші поселенці прийшли сюди, фермери і лісоруби. Задовго до шахтарів... Хоч шахтарі насправді так і не прийшли сюди по-справжньому. А могли б, бо корисних копалин під нами доста...
— Ви молилися про заморозки?! — перебив Тінь.
— Ага, тільки так і можна було вижити. Їжі не вистачало, не можна було, як зараз, завалитися в магазинчик і напакувати торби продуктами — е ні! То дідуньо й придумав таку штукенцію, як тільки приходили справжні морози: брав бабуню, дітей — мого дядька, тітку і татка, що був з них наймолодшим, — а ще служницю й батрака, напоював їх настоянкою, рецепт якої привіз із собою ще зі Старого Світу, відводив їх до струмка і поливав водою. Вони всі миттю замерзали, застигали і синіли, як ті льодяні скульптури. Тоді він відвозив їх у яму, яку викопав іще раніше і застелив соломою, складав там, ніби дрова, одне по одному, перекладаючи соломою, і забивав яму згори дошками, щоби звірі не лазили. Бачте, тоді тут водилися і вовки, і ведмеді, і всякі дикі тварини, яких уже не побачиш... Хоча ходагів не водилося — про них розказують всякі байки, але насправді їх не існувало. Я ж бо вам тільки чистісіньку правду кажу, ніяких байок чи переказів! Так ось, забивав він ту яму дошками, і коли приходив снігопад, її і не видно вже. Тільки жердина з прапорцем стирчить, яку дідуньо поставив, аби позначити місце. Ну і після такого дідуньо міг сам пережити зиму, не витрачаючи багато їжі чи дрів. І коли вже по-справжньому пахло весною, він знаходив той прапорець, розкопував сніг, знімав дошки, відвозив заморожених по одному додому і ставив навколо вогнища відтавати. Ніхто й слова не казав проти такого, хіба що батрак був вередував, бо якогось разу дідуньо нещільно закрив ті дошки, і миші відгризли йому піввуха. Та звісно, у ті часи зими були справжніми. Тоді ця штукенція спрацьовувала. Не те, що зараз. Зараз і морозів справжніх не дочекаєшся.
— Що, правда? — Тіні так сподобалася байка, що він вирішив підіграти, вдаючи, що вірить усьому.
— Оце в сорок дев’ятому востаннє була. Ось та зима була справжньою. Та ви молодий, вас іще не було тоді. О-о, — Хінцельман змінив тему, — я бачу, ви собі маши-и-и-ну придбали.
— Придбав. Як вам?
— Щиро кажучи, ніколи не любив цього пацана Гунтерів. Облаштував я запруди для пструга на річечці, що протікала крізь мою землю. На самому краєчку моєї землі, але все-таки. Ну тобто, земля-то була міська, але я наносив туди каміння, поробив запруди і ставочки, куди пструг полюбляв запливати. Зловив кількох красенів, один з них був, певно, сантиметрів вісімдесят. Але цей Гунтерів молокосос розібрав усі мої ставочки, та ще й пригрозив, що наскаржиться природоохоронцям. Зараз він поїхав у Ґрін Бей, але скоро повернеться. Була б у цьому світі якась справедливість, то він став би зимовим утікачем, але ні. Причепився до цього міста, як реп’ях до вовняного светра, — Хінцельман почав викладати вміст вітального кошика на стіл. — Ось це варення з диких яблук. Його робить Кетрін Павдермейкер і дарує мені щороку по баночці на Різдво. Ви стільки років на світі не прожили, скільки вона мені оце дарує, але на жаль, я його так ніколи й не куштував. У льосі в мене, певно, штук сорок тих баночок стоїть, чи п’ятдесят. Можливо, відкрию одного чудового дня і зрозумію, що воно насправді смачне. Але поки цього не сталося, тримайте баночку ви. Сподіваюся, вам сподобається.
Тінь поставив банку в холодильник, поряд з іншим Хінцельмановими гостинцями. Тоді взяв до рук високу пляшку без етикетки, в якій була зеленкувата масляниста рідина, і запитав:
— А це що?
— Оливкова олія. Вона так виглядає при цих морозах. Не хвилюйтеся, готувати на ній можна.
— Гаразд. А хто такі зимові втікачі?
— Ну... — старий зсунув вовняну шапочку на голові і помасажував собі скроню пальцем. — Деінде таке теж трапляється... Приозер’я хороше містечко, але не ідеальне. Узимку якесь дитя може трішечки того, переклинити... Коли так холодно надворі, що не погуляєш, а сніг такий сухий, що й не зліпиш нічого, сніжки розсипаються між пальцями...
— Вони тікають?
Старий сумно кивнув.
— Це все через телевізор, що показує дітям те, чого в них ніколи не буде: ці всі серіали, «Даллас», «Династію», «Беверлі Гілз» і «Рятівники Малібу», і оцю всю гидоту. Я телебачення не дивлюся з осені вісімдесят третього, у мене тільки чорно-білий ящик стоїть для гостей, якщо якийсь важливий матч показують.