— Ви розкішно виглядаєте, любонько. Ваша врода потішила мої старечі очі.
Зачувши щедрі чайові, офіціантка набуває привітнішого вигляду. Чоловік у світло-сірому костюмі замовляє «Джека Деніелза» для себе і «Лафройґ» з водою для свого співрозмовника у темно-сірому костюмі.
— Знаєш, любчику, найпоетичніші слова, які коли-небудь вимовили за всю історію цієї триклятої країни? — звертається він до темноволосого, коли офіціантка приносить напої. — Канада Вілл Джоунз грав якось 1853 року у Батон-Ружіу фараон, і його обдирали як липку. Джордж Девол, як і сам Канада Білл, ніколи не соромився обвести круг пальця простака, що мав нещастя доєднатися до гри. Та цього разу він відкликав Джоунза вбік та й запитав: «Хіба ж ти не бачиш, друже, що проти тебе безсовісно шахрують, га?». На що Канада Білл зітхнув, стенув плечима і відказав: «Та я ж не сліпий. Але в цьому містечку більше нема де грати». І повернувся за стіл.
Темноволосий і темноокий чоловік недовірливо дивиться на співрозмовника у світлому і каже щось у відповідь. Чоловік у світлому костюмі, що носить на обличчі руду з сивиною бороду, хитає головою:
— Послухай! Мені справді шкода за ту веремію, що вчинилася у Вісконсині. Але ж я безпечно всіх вивів, хіба не так? З вас і волосинки не впало.
Чоловік у темно-сірому костюмі сьорбає «Аафройґ» із водою, розтягуючи терпкий, в’язкий, витриманий смак віскі. Щось запитує.
— Не знаю, — лунає відповідь рудобородого. — Все рухається швидше, ніж я собі думав. І в кожного з них пиптик стоїть на того пацана, якого я найняв собі за попихача. Він, до речі, зі мною, чекає в таксі назовні. То ти з нами?
Чоловік у темно-сірому костюмі відповідає.
Бородань хитає головою:
— Її не бачили вже двісті років. Якщо вона взагалі жива, то не буде нікому показуватися.
І ще якісь слова.
— Та ти послухай, — рудобородий залпом допиває свою чарку «Джека Деніелза», — якщо ти за нас, якщо ти будеш, де я тобі скажу, то я про тебе подбаю. Чого тобі хочеться? Соми? Я добуду тобі плящину. Справжньої соми, не якоїсь бовтанки.
Чоловік у темному костюмі уважно вдивляється у співрозмовника. Тоді киває і кидає якесь зауваження.
— О, певно, що так! — вишкір бородатого чоловіка гострий, як ніж. — А ти собі як думав? Але знаєш, у чім справа? У цьому містечку просто нема де більше грати.
Бородань простягає свою лапу і тисне наманікюрену руку темноволосого. Тоді іде геть.
Худюща офіціантка підходить до столика. Вона збентежена: тепер за столиком в кутку тільки один чоловік в елегантному темно-сірому костюмі.
— Все в порядку? Ваш товариш повернеться?
Темноволосий чоловік зітхає і пояснює, що його товариш не вернеться, тому сьогодні їй не заплатять ні за час, який вона витратила на них, ні за зусилля. Тоді, побачивши сум в її очах і заспівчувавши, він вивчає золоті нитки у себе в свідомості, розглядає матрицю, слідкує за грошовими потоками, доки не натрапляє на вузлик. І каже їй, що якщо вона чекатиме біля виходу з «Острова скарбів» о шостій ранку, за півгодини після закінчення зміни, вона зустріне онколога з Денвера, який тільки-но виграв сорок тисяч доларів у крепс і якому потрібен буде хтось: поводир, партнерка, коханка — будь-хто, хто допоможе спустити всі ці гроші за ті сорок вісім годин, що лишаються до його відльоту додому.
Слова вмить випаруються зі свідомості офіціантки, але заспокоять її. Вона зітхне, занотує, що хлопці з-за столика в кутку просто змилися і вона не отримала жодних чайових. Потім їй спаде на думку, що замість їхати додому, було б незле ненадовго зупинитися біля «Острова скарбів». Але вона ніколи не зможе пояснити, чому.
— То хто все-таки був той тип, з яким ми зустрічалися? — перепитав Тінь, поки вони крокували вестибюлем Лас-Веґаського летовища. В аеропорту стояли гральні автомати. Навіть у таку ранню годину були люди, що кидали в них монети. Тінь подумав, чи, бува, серед них немає тих, хто так і залишиться в аеропорту після прильоту? Тих, хто зійшов собі трапом, потрапив усередину і зупинився тут, у пастці мерехких картинок і миготливих вогників. Такі люди, певно, мають тут, в аеропорту, і залишатися, аж доки не згодують гральним автоматам останнього четвертака — тоді вони зможуть розвернутися і сісти на літак додому.
Тінь виснував, що, мабуть, і таке траплялося. Він взагалі мав підозри, що у світі існувало мало речей, які хоч раз не трапилися б у Веґасі. Та й Америка — вона така здоровенна, що завжди знайдеться саме той невдаха, з яким ця конкретна пригода трапилася.
Тут до Тіні раптом дійшло, що він задумався якраз тоді, коли Середа розповідав, що ж то був за чоловік у темному костюмі, якого вони вистежували на таксі — і він прослухав усю розповідь.
— Отже. Він за нас. Хоч це і коштуватиме мені у плящини соми.
— Що таке та сома?
— Напій.
Вони зійшли на борт чартерного літака, де не було нікого, крім них двох і трійці якихось акул капіталізму, що конче мали дістатися Чикаго до початку наступного робочого дня.
Середа зручно вмостився і замовив собі скляночку «Джека Деніелза».
— Такі як я дивляться на таких, як ти... — він завагався, — як на бджіл. Кожна бджілка витворює тільки малесеньку краплиночку меду. Потрібна спільна праця тисяч, а то й мільйонів бджіл, щоб на твоєму столі до сніданку можна було поставити горщичок із медом. А тепер уяви, що не можеш їсти нічого, крім меду. Такі як я... нам доводиться так жити: ми харчуємося вірою, молитвами і любов’ю. Нам потрібна віра. Замість їжі.
— А сома — це?..
— Якщо продовжити бджолину аналогію, це медове вино. Мед, — хихотнув Середа. — Концентрований напій із молитов і віри, дистильований у п’янкий трунок.
Вони летіли десь над Небраскою і споживали не не надто смачний сніданок. Тінь раптом згадав:
— Моя дружина.
— Ти про ту, що вмерла?
— Лора. Вона не хоче бути мертвою. Принаймні так вона мені сказала, коли звільнила мене від тих агентів у потязі...
— ...Ну бо це саме те, що мають робити пристойні дружини: звільняти своїх чоловіків від підступних тюремників і вбивати всіх його кривдників. Ти маєш цінувати її, племіннику Айнзелю!
— Вона хоче бути направду живою. Не ходячою покійницею, чи чим там вона є. Вона хоче знову жити. Ми можемо це влаштувати? Це взагалі можливо?
Середа так довго не відповідав, що Тінь навіть запідозрив, що той не почув запитання, чи, може, і взагалі заснув із розплющеними очима. Тоді, втупившись у точку перед собою, Середа раптом задекламував:
Знаю я закляття, що лікує біль і хвороби, і знімає тягар скорботи з сердець тих, хто оплакує.
І знаю закляття, що як діткне — зцілює.
І знаю закляття, що відверне ворожі клинки.
І те, що звільнить мене з будь-яких пут чи кайданів.
П’яте закляття знаю: я можу кулю в польоті піймати і шкоди не заподіє вона мені.
Він говорив тихо, але наполегливо. Його звичні безтурботний тон і зверхня посмішка випарувалися. Середа промовляв ці слова так, ніби відтворював релігійний ритуал чи пригадував щось темне й болюче.
І шосте: прокльони, що їх на мою голову насилають, оберне воно проти злостивців.
Сьоме закляття знаю я: щоб вогонь згасити поглядом.