— На скільки вас записувати?
— Скільки чого?
— На скільки квитків чортопхайної лотереї. Я їх починаю продавати, бо вже сьогодні викочуємо на лід. Десять доларів квиток, сорок за п’ять, сімдесят п’ять за десять. Кожен білет — це ставка на п’ять хвилин. Може таке бути, що вона потоне в час, на який ніхто не поставив — тоді п’ятсот баксів тому, чий час виявиться найближчим. А якщо ви вгадаєте достоту ці п’ять хвилин — тоді ваша тисяча. Раніше купуєте квитки — менше часу вже зайнято. Дати вам аркуш із правилами?
— Звісно.
Хінцельман простягнув Тіні ксерокопію. З чортопхайки знімуть двигун і бензобак і викотять на озеро на зиму. Десь навесні крига почне скресати, і коли потоншає настільки, що вже не зможе витримувати вагу автомобіля, той піде на дно. Найраніший день, коли машина потонула, трапився двадцять сьомого лютого («Узимку 1998 року — не знаю, чи взагалі можна те непорозуміння назвати повноправною зимою...»), найпізніший — першого травня («1950 рік. Тоді всі казали, що зима не закінчиться, поки якийсь хоробрий герой не зажене осикового кілка прямісінько у її крижане серце...»). Найчастіше вона тонула на початку квітня, десь у пообідді.
Але пообідній час кожного дня у квітні вже був зайнятий, про що свідчили викреслені графи у нотатнику Хінцельмана. Тінь придбав двадцять п’ять хвилин двадцять третього березня, між 9:00 і 9:25 ранку, та віддав сорок доларів.
— Якби ж то всім у цьому місті було так просто продавати, як вам, — відповів Хінцельман.
— Це вам моя вдячність за те, що ви мене підвезли, коли я приїхав сюди.
— Ні, Майку. Це не мені, це для дітей, — похитав головою старий. Він на мить посерйознішав, і звичні нотки веселості зникли з його зморшкуватого обличчя. — Приходьте сьогодні після обіду допоможете заштовхати чортопхайку на озеро.
Хінцельман передав Тіні п’ять клаптиків синього паперу, на кожному з яких старомодним почерком було виведено дату і час, а потім записав деталі у блокнот.
— Хінцельмане, а ви щось чули про орлині камені? — змінив тему Тінь.
— На півночі від Райнлендера? Але ні, там Орлина річка. Про камені навряд чи щось чув.
— А про птиць-громовиць?
— На П’ятій вулиці колись стояла багетна майстерня, яка називалася «Громовиця», але вона давно вже зачинилася. Мало з мене помочі?
— Мало.
— Тоді чому б вам не зазирнути до бібліотеки? Персонал там чудовий, хоч цього тижня вони всі можуть бути зайняті на розпродажі книжок. Я ж показував вам, де бібліотека?
Тінь кивнув і попрощався. Як же він сам не здогадався? Заліз у свою фіолетову «Тойоту» і поїхав по Центральній вулиці, до найпівденнішої точки озера — там стояла бібліотечна будівля з вежками, які робили її схожою на замок. Усередині він побачив знак «Розпродаж книжок» зі стрілочкою в бік підвалу. Читальна зала бібліотеки була на першому поверсі, і Тінь попрямував туди, струсивши сніг із черевиків.
Жінка з підібраними яскраво-червоними губами і неприступним поглядом наполегливо поцікавилася, чим може допомогти.
— Певно, мені треба читацький квиток. І ще я хочу щось прочитати про птиць-громовиць.
Бібліотекарка видала йому бланк і сказала, що квиток видадуть за тиждень після заповнення. Тінь задумався: нащо їм цілий тиждень? Може, вони розсилають запити по всій бібліотечній мережі Америки, щоб упевнитись, що він ніде не заборгував книг?
У тюрмі він познайомився з чоловіком, який сидів за крадіжку бібліотечних книжок.
— Не знав, що за таке можуть посадити. Жорстко, — похитав головою Тінь, коли той розповів причину свого ув’язнення.
— Там їх було на півмільйона доларів, — з погордою відповів чоловік. Його звали Ґері Мак-Ґвайр. — Рідкісні і старовинні видання із книгозбірень і університетів. Знайшли шафку, повністю забиту книгами. Так що я вже ніяк відхреститися не міг.
— І нащо вони тобі були? — розпитував Тінь.
— Вони мені подобалися.
— Господи. Півмільйона доларів у книжках.
Ґері змовницьки посміхнувся і пошепки продовжив:
— А це ж була лише шафка, яку знайшли. Вони нізащо не знайдуть того гаража у Сан-Клементе. Ось уже там — справді хороші книги.
Ґері не дожив до звільнення — одного дня він занедужав, але в’язничний лікар відправив його назад у камеру як симулянта. А це виявився гострий апендицит. І ось зараз, у Приозерській бібліотеці, Тінь згадував покійного Ґері та його сховок у Сан-Клементе, по вінця забитий коробками з рідкісними, дивовижними, красивими виданнями, які просто собі гнили там у темряві — комахи та пліснява точили їхні пожовклі та зів’ялі сторінки, а той, хто мав би їх звільнити, вже ніколи не прийде.
Віруванням і традиціям корінних американців було присвячено єдину поличку на одному з бібліотечних стелажів, що були схожі на замкові башточки. Тінь набрав книжок з полички і вмостився біля вікна. За якийсь час він вичитав, що міфи розповідали про птиць-громовиць як про величезних птахів, що живуть на вершинах гір, посилають на землю блискавиці і викликають грім змахами своїх крил. Були племена, читав Тінь далі, які вірили, що птиці-громовиці створили світ. Він сидів над книжками ще з півгодини, але нічого більше не вичитав. Згадок про орлині камені не було в покажчиках жодної з книг.
Тінь ставив книжки назад на полицю, коли зрозумів, що хтось на нього дивиться. Хтось маленький і серйозний зиркав з-за масивних стелажів. Тінь озирнувся, але розгледіти обличчя хлопчика не встиг, тому що той заховався. Тоді Тінь знову повернувся спиною і крадькома кинув погляд через плече — пересвідчитися, що дитина за ним спостерігає.
Правою рукою Тінь намацав у кишені долар зі Свободою, дістав його і підняв високо вгору. Коли минуло достатньо часу, щоб хлопчик устиг роздивитися монету, Тінь непомітно переклав її з правої руки в ліву, показав порожні долоні обох рук, а тоді підніс ліву руку до рота, кашлянув у кулак і випустив монету у праву руку.
У малого очі полізли на лоба, і він стрімголов кинувся геть. За кілька хвилин він уже тягнув за руку Маргариту Ольсен, яка підозріливо подивилася на Тінь і без сліду усмішки на обличчі сказала:
— Доброго дня, пане Айнзелю. Леон каже, що ви тут показували йому чари.
— Це була престидижитація.
— Не робіть так, будь ласка.
— Вибачте. Я просто хотів розважити вашого сина.
Вона похитала головою, все так само напружено. Облиш.
Тінь облишив. Змінив тему:
— Я так і не мав нагоди подякувати вам за поради з утеплення. Тепер у мене затишно і зовсім не холодно.
— Це добре, — вираз її обличчя залишався крижаним, ні на йоту не пом’якшуючись.
— У вас прекрасна бібліотека, — продовжив Тінь.
— Будівля красива. Але місту треба щось більш ефективне і менш красиве. Ви зайдете на розпродаж у підвалі?
— Не планую.
— Сплануйте. Це задля хорошої справи. Бібліотека зможе придбати нові книги, звільняє місце на полицях і збирає гроші на комп’ютери в дитячому відділі. Хоч, звісно, чим раніше у нас побудують нову бібліотеку, тим краще.
— Тоді постараюся туди заскочити.
— Виходите в коридор, там сходи вниз. Приємно було вас зустріти, пане Айнзелю.
— Називайте мене Майком, — усміхнувся Тінь.
Вона нічого не відповіла, просто взяла сина за руку і повела до дитячого відділу.
— Але ж мамо, — розчув Тінь слова Леона, — це не була просто дижитація. Це не просто. Я бачив! Монетка зникла, а потім він кашлянув, і вона випала у нього з носа! Я бачив!
На стіні висів портрет Авраама Лінкольна, написаний олійними фарбами. Лінкольн дивився на Тінь згори вниз. Тінь спустився мармуровими сходами з дубовим поруччям у підвальне приміщення. Там була велика кімната, заставлена столами, кожен стіл займала коробка з книжками. Книжки стояли рядочком ніяк не впорядковані: без розбору м’які обкладинки і тверді, художня і наукова література, періодичні видання й енциклопедії, корінцями донизу й корінцями догори.
Тінь забрів углиб кімнати: там стояв стіл зі старовинними на вигляд книжками у шкіряних палітурках. На корінцях білою фарбою було виведено інвентарні номери.