Сиве волосся колись було рудим, руда борода — чи, швидше, густа щетина — вже також почала сивіти. Він не був таким великим, як Тінь, але займав, здавалося, значно більше місця. Зморшкувате квадратне обличчя, світло-сірі очі. Костюм ніжно-кремового кольору був дорогим на вигляд. Темно-сіру шовкову краватку тримала шпилька — срібне дерево із проробленими деталями: стовбуром, гілками та глибоким корінням.
Він тримав склянку «Джека Деніелза» під час злету, і з неї не вихлюпнулося ні краплі.
— Хіба тобі не цікаво, що за робота, га? Запитуй!
— Звідки ви знаєте, хто я?
Бородань посміхнувся.
— Ой, та хіба може бути щось простіше, ніж дізнатися, як людина себе називає? Трохи думки, трохи талану, трохи пам’яті... Запитуй про роботу.
— Не буду, — Тінь почав наступну склянку пива, що її принесла стюардеса.
— Чому?
— Я лечу додому. Там буде робота. Іншої я не хочу.
Вираз обличчя співрозмовника не змінився, у зморшках довкола губ сиділа та сама усмішка — але тепер направду здавалося, ніби йому весело.
— Не буде там роботи. Вдома на тебе нічого не чекає. Тим часом я пропоную тобі абсолютно легальний заробіток — матимеш добрі гроші, страхівку, бонуси. Дідько з ним, я навіть готовий погодитися на пенсію, якщо ти до неї доживеш. Щось же з цього має тобі сподобатись, ге?
— Ви могли побачити моє ім’я на посадковому талоні. Або збоку на наплічнику, — сказав Тінь.
Чоловік не відповів нічого.
— Ким би ви не були, — продовжив Тінь, — ви не могли знати, що я сяду на цей літак. Цього навіть я не міг знати, і я не сів би, якби мій літак не переспрямували до Сент-Луїса. Я думаю, ви просто любите розіграші. Можливо, хочете втягнути мене в якусь аферу. В будь-якому разі, нам обом буде краще, якщо ми закінчимо цю розмову просто зараз.
Бородань знизав плечима.
Тінь розгорнув журнал, що лежав біля його крісла. Маленький літак кидало туди-сюди по небу, і сконцентруватися на читанні було складно. Слова стрибали у його свідомості немов мильні бульбашки — зникаючи безслідно, щойно він відводив погляд від сторінки.
Його сусід сидів тихенько у своєму кріслі, заплющивши очі та потроху сьорбаючи «Джек Деніелз».
Тінь прочитав список музичних каналів, доступних на трансатлантичних перельотах, потім вивчив карту світу, розкреслену червоними лініями на позначення маршрутів авіакомпанії. Тоді журнал закінчився, і Тінь неохоче його згорнув та поставив у кишеньку на стіні.
Бородань розплющив очі. Є щось дуже дивне в його погляді, подумав Тінь. Обидва ока сірі, але одне темніше. Сусід повернувся до нього.
— О, мало не забув, Тіне. Дуже прикро було почути про твою жінку. Ти, напевно, тяжко переживаєш утрату.
Тінь мало не накинувся на свого сусіда з кулаками. Глибоко вдихнув («Кажу тобі, мужик, не зли тих аеропортових сучок, — шкірився Джонні Ларч десь на межі свідомості, — бо запроторять твою дупу назад за ґрати швидше, ніж вона встигне перднути»). Порахував до п’яти.
— Мені також прикро.
— Дуже шкода, що все вийшло саме в такий спосіб, — чоловік похитав головою та зітхнув.
— Вона розбилась на авто. Вмерла швидко. Інші способи могли бути гіршими.
Бородань знову похитав головою, повільно. На мить Тінь засумнівався в реальності свого співрозмовника. Йому здалося, ніби літак раптом став більш справжнім — а чоловік у сусідньому кріслі навпаки, примарним.
— Тіне, це не жарт. Не фокуси. Я заплачу більше, ніж будь-хто з тих, кого ти спроможешся знайти. Ти щойно з цюпи. Сподіваєшся, роботодавці вже вишикувалися в рядочок, готові закидати тебе пропозиціями?
— Дідька лисого, пане Як-вас-там, — процідив Тінь крізь зуби, так, щоб його ледве було чутно за шумом моторів. — Ні за які гроші у світі.
Чоловік посміхнувся ще ширше. Тінь згадав передачу про шимпанзе, яку колись у юності бачив по телевізору. Там говорили, ніби мавпи показують зуби в посмішці лише на знак ненависті, агресії або страху. Коли шимпанзе посміхається — це погроза. І зараз Тінь бачив саме таку посмішку.
— Дістанеш грошей, скільки треба. Як і інших приємностей. Погоджуйся, і взнаєш мої секрети. Я не з тих, хто платить сто баксів на місяць. Справа трішечки ризикована, звісно, але якщо виживеш — повір, ти матимеш усе, чого душа забажає. Хочеш стати наступним королем Америки? Отже, — підсумував бородань, — невже хтось іще заплатить тобі стільки, скільки я? Га?
— Ви хто? — запитав Тінь.
— О, звісно, інформаційна доба... Панночко, принесіть-но мені ще келишок «Джека Деніелза», тільки не передайте льоду. Хоча хіба бувала коли-небудь яка інша доба? Знання та інформація — валюти, що ніколи не піддавалися інфляції.
— Я запитав. Ви хто?
— Хм, дай подумати... Певно ж, сьогодні мій день, тому чом би тобі мене так і не називати? Середа. Пан Середа. Хоча дивлячись на дощик, думаєш, ніби вже четвер, га?
— А насправді?
— Попрацюй на мене достатньо довго і достатньо сумлінно, — вишкірився чоловік у світлому костюмі, — і може я тобі навіть скажу. Отож. Пропозиція. Подумай про неї. Ясно, що ти отак зопалу не погодишся, ти ж бо боїшся втрапити у басейн з піраньями чи у ведмежий барліг. Думай собі стільки, скільки треба, — він знову заплющив очі і відкинувся на спинку сидіння.
— Я не думаю, що мені «треба подумати», — відрубав Тінь. — Ви мені не подобаєтесь. Я не хочу на вас працювати.
— Як я вже сказав, — завершив розмову бородань, навіть не завдавши собі клопоту розплющити очі, — не поспішай. Подумай.
Літак з поштовхом приземлився, кілька пасажирів зійшли. Тінь визирнув у вікно: це був манюсінький аеропорт десь на краю світу, і перед Іґл-Пойнтом на них чекали ще два таких самих. Тінь перевів погляд на чоловіка у світлому костюмі... пана Середу? Здавалося, ніби той закуняв. Тінь встав, узяв рюкзак, зійшов з літака, спустився сходинками на слизький мокрий гудрон і спокійним кроком вирушив назустріч вогням терміналу. Легенький дощик лоскотав його обличчя.
Перед тим, як зайти до будівлі аеропорту, він зупинився, обернувся і придивився. З літака більше ніхто не сходив. Трап уже відкотили, двері зачинили і літак порулив геть. Тінь проводжав його поглядом, аж доки той не здійнявся в повітря, тоді зайшов досередини, підійшов до стійки прокату машин — єдиної, яка працювала у такий час. На стоянці побачив, що йому дісталася стара червона Тойота.
Тінь розгорнув карту, яку йому дали у пункті прокату, та розклав її на пасажирському сидінні. До Іґл-Пойнта було десь двісті п’ятдесят миль, більшість із них — по магістралі. Він не сидів за кермом три роки.
Якщо грози і дістались сюди, то вже минули. Було холодно, але небо ясне, за винятком зграйки хмар, що пролітала перед місяцем. На якусь мить Тіні здалося, що це місяць пролітав, а хмари стояли на місці.
Півтори години він їхав на північ.
Вечоріло. Він зголоднів — і щойно це зрозумів, то полишив магістраль першим-ліпшим виїздом, його зустріло містечко Ноттемун (населення 1301 чоловік). На заправці він заповнив бак бензином і запитав у занудженої жінки за прилавком про найкраще в їхній околиці місце, де можна перекусити.
— Джеків «Крокодил», — відказала та. — Виїжджаєш на місцеве шосе N і рухаєшся на захід.
— Крокодил?
— Ага. Джек каже, що ці тварюки додають перчику, — вона намалювала йому карту на звороті бузкового флаєра з рекламою смаженого курчати, гроші з продажів якого збирали на нову нирку хворій дівчинці. — У нього там парочка крокодилів, змія, і ота штука... Як велика ящірка.
— Ігуана?
— Ага, точно.
Крізь місто, через міст, ще кілька миль — і він зупинився біля присадкуватої прямокутної будівлі, на якій світилась реклама пива, а біля дверей стояв автомат із колою.
Паркінг був напівпорожній. Тінь припаркував червону «Тойоту» і зайшов досередини.
Повітря було важке від диму, а з музичного автомата лунала Walkin’ after Midnight Тінь роззирнувся в пошуках крокодилів, але не помітив жодного. Йому спало на думку, що, можливо, жінка на автозаправці просто кепкувала над ним.
— Чого бажаєте? — запитав бармен.