— Бо ти одна з нас. Тебе забули, як і нас. Тобі бракує любові і шанування, як і нам. Усім ясно, на чиєму боці ти маєш бути.
Вони зайшли у вуличну кав’ярню. Там були лише одна офіціантка — пірсинг на її брові здавався знаком приналежності до якогось кола втаємничених — і бариста за прилавком. Офіціантка запримітила їх, автоматично всміхнулася, посадила за столик і прийняла замовлення.
Пасха поклала тонкі пальці на тильний бік масивної, посірілої долоні Середи.
— Я ж тобі вже сказала, дурню. У мене все добре. У мене є свято, і на моє свято вони все так само ласують яйцями та крольчатиною, цукерками та м’ясом. Вони славлять відродження і єднання. Вони носять квіти в капелюшках і дарують квіти одне одному. Шануючи мене. Мене, вовчику-братику.
— А ти жируєш на тому шануванні і повнишся плодами їхньої любові, еге ж? — сухо запитав старий.
— Не будь мудаком, — раптом голос жінки здався на диво стомленим. Вона сьорбнула мокачино.
— Любонько, це серйозне запитання. Я прекрасно знаю, що тисячі тисяч славлять тебе гостинцями, що їх дарують одне одному, і що вони додержуються усіх стародавніх приписів твоїх містерій, навіть заховані яйця шукають. Але скільки з них знає, хто ти? Га? Панно, можна вас на хвилинку? — Середа прикликав офіціантку.
— Прошу? Хочете ще еспресо?
— Ні, любонько. У нас тут невеличкий диспут влаштувався, і я хочу, щоб ви розсудили. Ми з подругою посперечалися про те, що означає слово «Пасха». Чи ви часом не знаєте?
Дівчина скривилася так, ніби щойно спостерегла, як Середа зригнув ропуху. Тоді процідила крізь зуби:
— Я не розбираюся у всіх цих християнських штучках. Я язичниця.
— Здається, «Пасха» — це латиною «Христос воскрес», чи щось таке, — втрутилася бариста з-за прилавку.
— Справді? — перепитав Середа.
— Точно. Пасха. Христос був пастирем душ, от певно, звідси і пішло.
— О, дякую. Звучить логічно, — Середа і бариста всміхнулися одне одному, і жінка повернулася до свого млинка. Середа знову позирнув на офіціантку: — Так, певно що я замовлю ще філіжанку еспресо, якщо ваша ласка. А скажіть-но, як язичниця, кого ви шануєте?
— Шаную?
— Припускаю, у вас дуже широкий вибір. Кому присвячено ваш домашній вівтар? Кому ви поклоняєтеся? Кому ви молитеся на світанні та перед сном?
Якийсь час її губи тільки ворушилися безгучно, потім вона сказала:
— Жіночому началу, яке наснажує. Ну...
— О, так. Жіноче начало. А яке у неї ймення?
— Це богиня в кожній і кожному із нас, — зашарілася офіціантка з проколотою бровою. — їй не треба імені.
Середа широко посміхнувся, мов шимпанзе.
— Звісно. А ви впоряджаєте епічні вакханалії на її честь? Чи сходитеся ви, коли місяць уповні, аби підняти келихи з червоним, мов кров, вином, запаливши багряні свічки у срібних канделябрах? Чи оголяєте свою плоть, аби ступити нагими в море під час припливу, промовляючи в нестямі осанну своїй безіменній богині, поки пінисті хвилі облизують ваші стегна, мов язики тисяч леопардів?
— Ви збиткуєтеся наді мною. Ми не робимо нічого такого, — вона глибоко вдихнула. Тінь припустив, що вона рахує до десяти. — Ще кави? Ще мокачино для вас, пані?
Усмішка офіціантки дуже нагадувала ту, якою вона їх зустріла. Вони похитали головами, і та розвернулась до новоприбулого відвідувача.
— Ось так. Бачимо людину, як писав Честертон, хто не йме віри і радості не знає, — заговорив до компанії Середа. — Справдешня язичниця. І отже... Пасхо, любонько, вийдімо ж на вулицю й повторімо експеримент! Давай запитаємо у перехожих, хто з них знає, що любе їм слово Easter походить від імені богині Остари Вранішньої? Я певен у своїй перемозі. Давай укладемо парі: опитаємо сотню людей. За кожну правильну відповідь ти відрубаєш мені палець на руці — а як відітнеш десять, то на нозі. За кожних двадцятеро людей, що помиляються, ти винна мені ніч кохання. І тут у тебе чи не найбільші шанси — це ж Сан-Франциско, зрештою. Певно, що ці гамірні вулиці носять без міри язичниць, поганців і вікканок.
Пасха прикипіла до Середи поглядом зелених очей. Ці очі, подумав Тінь, мають точно такий самісінький колір, як листок на дереві, крізь який просвічує весняне сонце. Вона мовчала.
— А ми справді могли б спробувати, — не вгамовувався Середа. — Тільки у мене на руках і ногах все одно залишиться по десять пальців, а ми з тобою трахатимемося п’ять ночей. Тож не кажи мені, любонько, що вони шанують тебе і справляють твоє свято. Вони промовляють твоє ім’я, але й гадки не мають, що воно означає. Анінайменшої.
— Я знаю, — тихо мовила Пасха. В її очах бриніли сльози. — Я не дурна.
— Ні, любонько. Ти не дурна.
Середа надто далеко зайшов, подумав Тінь.
Старий присоромлено потупив очі донизу.
— Вибач, будь ласка, — Тіні вчулася щирість у цих словах. — Ти нам потрібна. Ми не обійдемося без твоєї енергії. Без твоєї могутності. Чи будеш ти серед нас, коли вдарить буря?
Вона вагалася. Її лівий зап’ясток оповивало татуювання: ланцюжок із синіх незабудок.
— Гаразд, — мовила вона після паузи. — Напевно, буду.
Середа поцілував свій палець і торкнувся ним її щоки.
Тоді прикликав офіціантку і віддав їй гроші за каву, ретельно перерахувавши банкноти та згорнувши їх разом з чеком.
Коли офіціантка відійшла, Тінь озвався до неї:
— Пробачте, пані. Це, здається, ваше, — і підняв десятидоларову купюру з підлоги.
— Та ні, — похитала головою вона, дивлячись на гроші в руці.
— Я бачив, як ви впустили, — ввічливо наполіг Тінь. — Перерахуйте.
Вона перерахувала гроші, що були при ній, і спантеличено пробурмотіла:
— Чорт, ви маєте рацію... Пробачте...
Тоді забрала десять доларів у Тіні і пішла геть.
Пасха вийшла з ними на вулицю. Місто щойно почали огортати сутінки. Вона кивнула на прощання Середі, а тоді торкнулася Тіневої руки і запитала:
— Що тобі снилося цієї ночі?
— Птиці-громовиці. Гора черепів.
Вона кивнула.
— А ти знаєш, чиї то були черепи?
— Я чув голос. Уві сні. Голос мені сказав.
Вона знов кивнула і почекала.
— Голос сказав, що це мої. Мої старі черепи. Тисячі тисяч їх...
Пасха поглянула на Середу.
— Здається, ти знайшов собі дуже цінного помічника, — на її обличчі розквітла яскрава усмішка.
Тоді Пасха поплескала Тінь по плечу і закрокувала тротуаром геть. Тінь дивився їй услід, намагаючись не думати — марно! — про її стегенця, що труться одне об одне, коли вона йде.
У таксі дорогою до аеропорту Середа напосівся на Тінь:
— Що це за цирк ти придумав з тією десяткою?
— Ти обманув її. Ту десятку зняли б із зарплати.
— А яка тобі в біса різниця?
Схоже, Середу це й справді зачепило за живе. Тінь замислився. Тоді відповів:
— Ну, я б не хотів, щоб хто-небудь так обманював мене. Вона не вчинила нічого поганого.
— Не вчинила? — Середа став дивитися кудись убік. — їй сім років, вона закриває кошеня у шафі. Кілька днів слухає його жалісливе нявчання. Коли нявчання припиняється, вона витягає його з шафи, кладе у коробку з-під взуття і ховає на подвір’ї. Їй просто кортіло викопати комусь могилку. А ще вона краде звідусіль, де працює. Зазвичай невеликі суми. Минулого року вона провідувала бабусю, яку вони сплавили в заклад для літніх людей. Спиздила старовинного золотого годинника з тумбочки біля ліжка, а тоді пройшлася по інших кімнатах, набравши трохи грошенят і особистих речей, що належали людям у присмерку життя. Та коли вона повернулася додому, то розгубилася, бо не знала, куди дівати всі ці речі, і злякалася, що її спіймають за руку, тому викинула все, окрім грошей.
— Досить, я зрозумів.
— А ще у неї безсимптомна гонорея. Вона підозрює, що може розносити хворобу, але нічого з тим не робить. Її колишній якось висловив підозру, що вона могла його заразити — так вона образилась і посварилася з ним. Саме тоді він, власне, і став колишнім.