На другий день їхньої подорожі корабель потрапив у шторм. Не особливо страшний, він однаково потрясав палубами, тому до запахів сечі, поту і рідкого лайна додався запах блювоти. Дощова вода відрами стікала на них з душників у стелі невільницького трюму.
Через тиждень, коли земля давно зникла з горизонту, із в’язнів зняли кайдани. Їх попередили, що за будь-які вияви непокори чи спроби здійняти веремію їх чекає кара, жорстокіша, ніж могла б наснитись у страшному сні.
Вранці невільників годували бобами і галетами, і кожному вливали до рота ложку збродженого лаймового соку — такого кислого, що їхні обличчя кривилися, вони відкашлювались, а дехто стогнав, аж доки присмак лаймового соку не вивітрювався. Але вони не могли виплюнути чи розлити напій: якщо їх ловили на цьому, то шмагали і лупцювали.
Вечір означав солонину. Вона неприємно смакувала, а на сірій поверхні м’яса виблискувала веселкова плівочка. Так було на початку подорожі. З часом м’ясо попсувалося ще більше.
Коли випадала нагода, Бутуту і Аґасу притискалися одне до одного і згадували свою матір, свій дім і свої забави. Іноді Бутуту переповідала Аґасу історії, які розказувала їхня матір — історії про Елеґбу, найпрудкішого з богів, який був очима і вухами Великого Маву у світі: передавав йому послання і приносив назад його відповіді.
Вечорами, щоб розігнати нудьгу подорожі, моряки змушували невільників співати для них і танцювати танки їхніх рідних земель.
Бутуту пощастило, що її тримали з дітьми. Дітей щільно напакували і забули про них. Жінкам пощастило менше. На деяких невільницьких кораблях рабинь весь час, знову і знову, ґвалтували матроси — просто тому, що це входило до необумовленої оплати за їхню роботу. Цей корабель був не з таких, хоч це й не означало, що зґвалтувань на ньому не було.
Сотня чоловіків, жінок і дітей загинули по дорозі, їхні тіла викидали за борт. Дехто із бранців, скинутих за борт, був іще живим, але зелена прохолода океанських хвиль остудила їхню лихоманку, і вони якийсь час безнадійно борсались і випльовували воду, перш ніж піти на дно.
Бутуту і Аґасу мандрували на голландському судні, хоч вони і не знали про це: корабель міг так само бути британським чи португальським, іспанським чи французьким.
Чорношкірі матроси, часом навіть чорніші за Бутуту, казали невільникам, куди йти, що робити, коли танцювати. Одного ранку Бутуту зрозуміла, що один із них пожадливо витріщався на неї. Коли вона снідала, чоловік підійшов і мовчки втупився в неї згори вниз.
— Нащо ти це робиш? — спитала вона у чоловіка. — Нащо служиш білим дияволам?
Він вишкірився, наче вона сказала найсмішнішу в світі річ. Тоді нахилився так близько, що майже торкався вустами її вуха, і від його гарячого подиху на шиї Бутуту ледь не знудило.
— Якби ти була старшою, ти б уже кричала в захваті від мого члена. Може, я таки зроблю це сьогодні. Я бачив, як гарно ти танцюєш.
Вона подивилася на нього своїми горіховими очима і безтурботно, навіть з легкою усмішкою, відказала:
— Якщо ти вставиш його в мене, я відкушу його своїми зубами там, внизу. Я — відьмачка, тому мої зуби там дуже гострі.
Вона насолоджувалась тим, як він змінився на лиці. Він нічого не відповів і пішов геть.
Слова вилітали з її власного рота, але то були не її власні слова. Не вона вигадала їх, не вона надала їм такої форми. Ні, вона розуміла, що це були слова хитруна-Елеґби. Маву створив світ, а потім, завдяки штукарству Елеґби, втратив до нього цікавість. І саме Елеґба, з його хитрощами і міцною, ніби криця, ерекцією, заговорив її устами, на хвильку осідлав її, і тієї ночі перед сном вона подякувала Елеґбі.
Кілька невільників відмовилися їсти. Їх шмагали, доки вони не взяли їжу до рота і не проковтнули, хоча побої були такої сили, що двоє чоловіків все одно померли. Але більше ніхто на кораблі не наважився морити себе голодом заради свободи від рабства. Чоловік і жінка спробували покінчити з собою, кинувшись за борт. Жінці вдалося. Чоловіка врятували, аби прив’язати до щогли і шмагати майже весь день, аж доки його спина не перетворилася на криваве місиво. Коли день перейшов у ніч, його залишили там. Йому не давали ані їжі, ані води, він міг пити тільки власну сечу. На третій день від став марити, його голова розм’якла і спухла, ніби гнила диня. І коли він врешті впокоївся, його викинули за борт. А інших невільників після цієї спроби втечі на п’ять днів знову закували в кайдани.
Це була довга, сповнена жаху для бранців, подорож. Не надто приємною вона була і для команди — хоч моряки і наростили товсту шкуру для цього діла, і самі себе втішали, що, мовляв, вони все одно, що фермери, які женуть худобу на ринок.
Коли вони пристали до берега у Бріджтауні, на Барбадосі, був погожий теплий день. Невільників перевозили на землю плоскодонками, які прислали з порту, і негайно відправляли на ринкову площу, де пошикували за допомогою криків і кийків. Хтось дмухнув у свисток, і ринкова площа наповнилася червонопикими чоловіками, які штурхали, мацали, сварилися, вивчали, торгувалися, бурмотіли, оцінювали.
Бутуту і Аґасу розділили. Це трапилося неймовірно швидко — якийсь здоровило змусив Аґасу роззявити рота, глянув на його зуби, помацав м’язи, кивнув, і двоє інших чоловіків потягли хлопця геть. Він не противився, тільки глянув на Бутуту і гукнув їй: «Будь відважною». Вона кивнула, а тоді сльози заслали їй світ і вона заголосила. Разом вони були близнюками, чарівними і могутніми. Поодинці вони були переляканими дітьми.
Після цього вона бачила його тільки раз, і ніколи — за життя.
Ось що трапилося з Аґасу. Спершу його забрали на плантацію, де вирощували прянощі, і де його щодня шмагали за те, що він вчинив, і за те, чого він не чинив, а також навчили його ламаної англійської і прозвали його Чорнильним Джеком, бо надто вже темною була його шкіра. Коли він утік, по його сліду пустили псів і вистежили, притягнувши назад, вони відрубали йому великого пальця ноги долотом, щоб була йому наука, якої він не забуде. Він задумав зморити себе голодом, але коли він припинив їсти, йому вибили передні зуби і стали заливати в нього рідку кашу, доки в нього залишався один вибір — ковтнути чи вдавитися.
Навіть у ті часи кращими вважалися раби, що народжувалися в неволі. Невільники, яких привезли з Африки, намагалися при нагоді втекти чи покінчити з собою — так чи сяк, вони приносили збиток.
Коли Чорнильному Джеку було шістнадцять, його, разом з кількома іншими рабами, перепродали на плантацію цукрової тростини на Сан-Домінґо. Там раба-здоровила з вибитими зубами назвали Гіацинтом. На плантації він зустрів стареньку жінку зі свого рідного села — поки її пальці не скрутив артрит, вона була домашньою служницею. Жінка сказала йому, що білі спеціально розділяли рабів з тих самих сіл і містечок, щоб уникати шкідництва і бунтів. Білі не любили, коли раби спілкувались між собою власними мовами.
Гіацинт вивчив трохи французької і основи вчення Католицької Церкви.
Щодня, від години, коли на сході займався світанок, і до самого заходу сонця, він рубав цукрову тростину.
Він став батьком кількох дітей. Іноді він ходив із іншими рабами до лісу після півночі, хоч це і забороняли. Вони ходили туди, аби танцювати калінду, аби співати молитви до Дамбалла-Ведо, бога плазунів, який і сам був чорною змією. Він співав молитви Елеґбі, Оґу, Шанґо, Зака і багатьом іншим, усім богам, яких невільники привозили з собою на острів, привозили у своїх помислах і у потаємній глибині своїх сердець.
Раби на плантаціях Сан-Домінґо зазвичай жили не довше десяти років. Їхній вільний час — дві години під палаючим полуденним сонцем і п’ять годин нічної темряви (з одинадцятої до четвертої) — був також єдиним часом, коли вони могли вирощувати і збирати плоди, аби харчуватись, адже їхні господарі не годували їх, тільки неохоче виділяли клаптики землі для обробітку. І тільки у ці години вони могли спати і бачити сни. І все одно вони викроювали часину, аби збиратись і танцювати, і співати, і молитися. Ґрунт Сан-Домінґо був родючим, і боги Дагомеї, Конго і Нігеру пустили в цьому ґрунті глибоке коріння, вросли міцно, проросли пишно, і обіцяли свободу тим, хто молився їм у прихистку нічних гаїв.