Гіацинту було двадцять п’ять, коли павук вкусив його за тильний бік долоні. Місце укусу запалилося, плоть стала відмирати: дуже скоро вся Гіацинтова рука розпухла, набула пурпурового кольору і стала смердіти. Зап’ясток пульсував і пік.
Його напоїли міцним неочищеним ромом, і розпекли мачете в вогні, доки воно засяяло біло-червоним. Йому відрізали руку біля плеча і припекли рану розпеченим лезом. Він пролежав у гарячці тиждень. А тоді вернувся до роботи.
Однорукий раб на ім’я Гіацинт взяв участь у повстанні невільників 1791 року.
Сам Елеґба вселився у Гіацинта в гаю, і правував він ним, як білі правують кіньми, і говорив його устами. Гіацинт майже не пам’ятав своїх слів, але інші, ті, що були з ним, казали, що він обіцяв їм свободу від рабства. Він тільки пам’ятав, як його член болісно стояв, ніби палиця, і пригадував, як підносив обидві руки — ту, яка в нього була, і ту, якої більше не мав, — до місяця.
Вони забили свиню. Чоловіки і жінки з тієї плантації пили гарячу кров, присягали одне одному і скріпляли себе товариськими узами. Вони поклялися бути армією свободи і заприсяглися ще раз — богам, багатьом богам із усіх тих земель, звідки їх викрадали. Вони казали одне одному:
— Якщо ми загинемо в битві з білими, відродимося в Африці, у наших домівках, серед наших племен.
Серед повстанців був ще один Гіацинт, тому тепер вони звали Аґасу Одноруким Здорованем. Він бився, він молився, він приносив жертви, він складав плани. Він бачив, як його друзів і його коханок убивали, але продовжував боротися.
Вони боролися дванадцять років. То була відчайдушна, кривава війна проти власників плантацій і французьких солдатів. Вони боролися і не здавалися, і, в якийсь немислимий спосіб, перемогли.
Сан-Домінґо, яку світ пізніше знатиме як Республіку Гаїті, проголосила незалежність 1 січня 1804 року. Однорукий Здоровань не дожив до цього дня. Він загинув у серпні 1802 року на багнеті французького солдата.
Точнісінько в мить смерті Однорукого Здорованя (якого раніше звали Гіацинтом, а до того — Чорнильним Джеком, і хто завжди був Аґасу в її серці) його сестра, яку він знав як Бутуту, і яку прозвали Мері на її першій плантації в Кароліні, а потім, коли вона стала домашньою служницею, — Дейзі, і чиє ім’я стало С’юкі, коли її продали родині Лаверів нижче за течією у Новий Орлеан, відчула, ніби її проштрикнули багнетом поміж ребрами, і стала квилити та голосити. Її доньки-близнючки прокинулися, зарюмсали і собі. Малі були кольору кави з вершками — не такі чорні, як усі діти, яких вона народжувала раніше, коли жила на плантації і сама ще була геть дитям. Ті дітлахи не бачили її, відколи їм виповнилось одному десять, іншому — п’ятнадцять. Коли минув рік з дня смерті середульшої, її продали геть від них.
З того часу, як С’юкі зійшла на берег, її шмагали багато разів. Одного разу в рани на її ребрах втирали сіль, іншого разу її відшмагали так сильно, що вона не могла ані сидіти, ані торкатися спини ще кілька днів. Поки вона була молодшою, її кілька разів ґвалтували — і чорні чоловіки, з якими їй наказали ділити дерев’яний настил для спання, і білі чоловіки. Її заковували в ланцюги. Але вона не зронила ні сльозини. З того часу, як її розділили з братом, вона плакала тільки раз. Це трапилось у Північній Кароліні, коли вона побачила, як їжу для невільничих дітей і для собак кидають в одне корито, і як малі діти б’ються із псами за недоїдки. Вона побачила це видовище одного дня — хоч вона вже бачила його раніше, і побачить ще багато разів, поки не полишить цю плантацію, — однак саме того дня воно розбило їй серце.
Якусь часину вона була гарною. Але роки страждань взяли своє, і більше вона гарною не була. Зморшки зорали її обличчя, а в карих очах поселився біль.
Одинадцять років тому, коли їй було двадцять п’ять, її права рука всохла. Ніхто з білих не знав, як цьому зарадити. Плоть зійшла з кісток, ніби сніг навесні, і тепер, здавалося, там залишилася тільки кістка, обтягнена шкірою. Правиця просто звисала з її плеча, і Бутуту майже не могла нею поворушити. Після того як це трапилося, вона стала хатньою служницею.
Родина Кастертонів, якій належала плантація, була приємно здивована тим, як вона готувала і давала раду господарству, але її всохла рука бентежила пані Кастертон — і тому її продали родині Лаверів, які на рік приїхали сюди з Луїзіани. Мастер Лавер був товстим, добродушним чоловіком. Йому потрібна була куховарка і служниця на всіляку хатню роботу, а всохла рука рабині Дейзі його анітрохи не бентежила. Коли наступного року вони повернулися до Луїзіани, рабиня С’юкі поїхала з ними.
У Новому Орлеані до неї приходили: здебільшого жінки, але часом і чоловіки, щоб купити лікувальні зілля, любовні трунки та невеличкі талісмани. Здебільшого до неї приходили чорні, але часом білі приходили також. Родина Лаверів вдавала, що цього не помічає. Напевно, їм навіть лестило мати рабиню, яку поважали і якої боялись в околицях. Одначе вони відмовилися дати С’юкі можливість викупити свою свободу.
Пізно вночі С’юкі ходила на болота у дельті ріки і танцювала калінду та бамбулу. Так само, як танцюристи Сан-Домінґо, і як танцюристи її рідної землі, танцюристи боліт мали чорну змію за вудуна. Однак на відміну від танцюристів Африки, на відміну від танцюристів Сан-Домінґо, серед яких був її брат, боги її рідної землі не вселялися в танцюристів боліт. Але вона однаково кликала їх, називала їхні імена і просила в них благословення.
Вона уважно слухала, коли білі люди говорили про заколот на Сан-Домінґо (а саме так вони називали те, що там відбувалося), і як цей заколот приречений на поразку: «Ви тільки уявіть собі! Земля канібалів!». А потім зрозуміла, що вони припинили говорити про це.
Дуже скоро вона помітила, що вони стали вдавати, ніби місця на ймення Сан-Домінґо ніколи й не існувало, а слова Гаїті взагалі не було в їхніх словниках. Було схоже, що весь американський народ ніби вирішив, що можна дуже сильно повірити, і тоді величенький острів в Карибському морі раптом зникне з реальності — просто тому, що людям цього бажається.
Ціле покоління дітей Лаверів виросло під пильним наглядом С’юкі. Наймолодше, яке ще не могло вимовити С’юкі, називало її Мама Зузу, і це ім’я прижилося. Йшов 1821 рік, і С’юкі розміняла шостий десяток. Виглядала набагато старшою.
Вона знала більше таємниць, ніж стара Саніте Деде, яка продавала цукерки перед міською адміністрацією, і більше, ніж Марі Салоппе, яка називала себе Королевою Буду. Але ті дві були вільними, а Мама Зузу була рабинею і помре рабинею — так обіцяв її хазяїн.
Молода жінка, яка прийшла до Мами Зузу і хотіла взнати, що трапилося з її чоловіком, назвалася Вдовою Парі. То була пихата молодиця з високими пружними грудьми. В ній змішалися африканська кров, європейська кров і кров індіанців. Її шкіра була червоняста, а волосся — чорне, як глупа ніч. Очі вона мала чорні, а погляд — гордовитий. Сказала, що її чоловік, Жак Парі, певно, загинув. Він був на три чвертки білим позашлюбним дитям іммігрантів із Сан-Домінґо — як і його приголомшлива молода дружина, вільнонародженим.
— Мій Жак, він помер? — питалася вдова Парі. Вона була перукаркою і ходила від хати до хати, і всі вишукані панни Нового Орлеана цінували чудові фризури, які вона вкладала їм з нагоди важливих суспільних оказій.
Мама Зузу порадилася з кістками і похитала головою:
— В нього біла панна, десь на північ звідси. Біла панна з золотими кучерями. Він живий.
І для того, щоб дізнатись про це, не потрібно було жодне чаклунство. Про те, з ким втік Жак Парі і якого кольору було її волосся, точно знав увесь Новий Орлеан.
Мама Зузу дивувалася, що Вдові Парі ще не принесла сорока на хвості, як Жак щовечора сував свою квартеронську манюньку цюцюрку в дівча з рожевою шкірою у тому Колфаксі, що на півночі. Ну, може, не щовечора, а лише коли він не напивався в дим — бо тоді його цюцюрка була придатна хіба для сцяння. Певно, Вдова Парі все це знала сама. Певно, в неї була інша причина прийти.