Тінь їхав на захід Міннесотою і Вісконсином, аж до Північної Дакоти, де вкриті снігом пагорби нагадували велетенського сплячого бізона. Вони із Середою не бачили анічогісінько, крім тих пагорбів, кілометр за кілометром. А тоді вони повернули на південь, до Південної Дакоти, прямуючи до краю резервацій.
Середа змінив свій лімузин «Лінкольн», який Тіні подобалось водити, на торохкий древній трейлер «Віннебаґо». У салоні витав нечіткий, але відчутний запах кота, який ні з чим неможливо було сплутати. Водити «Віннебаґо» Тіні зовсім не подобалося.
Коли вони минули перший вказівник на гору Рашмор, до якої однаково ще залишалось кількасот кілометрів, Середа забурчав:
— Ось це — справді священне місце.
Тінь, якому до того здавалося, що Середа спить, відповів:
— Я чув, там колись була індіанська святиня.
— Це священне місце. Американський спосіб життя: треба дати людям привід прийти і поклонятися. Нині люди не можуть просто так приїхати, щоб подивитися на гору. Тому пан Ґутзон Борґлум і придумав висікти в ній здоровенні президентські пики. І щойно вони там з’явилися, то й стали перепусткою для людей, і тепер юрби їдуть сюди, аби на власні очі побачити те, що вже бачили на тисячах поштівок.
— Кілька років тому один хлопець, що тягав залізо у «Фільварку», розповів мені, що індіанські молодики мають таку забаву: видираються на гору, там чіпляються один за одного і формують над тими головами карколомний живий ланцюг. І все для того, щоб останній чувак міг посцяти президенту на носа.
— О, гарнесенько! Гарнесенько! — пирхнув Середа. — Вони мали особливі симпатії до якогось конкретного з президентів?
— Він не уточнював, — стенув плечима Тінь.
«Віннебаґо» поглинав відстані. Тінь почав уявляти, що вони залишаються на одному місці, поки американські краєвиди мчали повз них зі стабільною швидкістю сто кілометрів на годину. Зимовий серпанок робив усі обриси плавними.
Ополудні другого дня подорожі вони майже дісталися місця призначення. Тінь виринув із задуми і сказав:
— Минулого тижня, поки ми були в Сан-Франциско, у Приозер’ї зникла дівчинка.
— Га? — здається, ця новина Середу не особливо зацікавила.
— Мала. Її звуть Елісон Мак-Ґоверн. І вона не перша. Були й інші. Взимку там зникають дітлахи.
Середа підняв брову:
— Трагедія, чи не так? Ці маленькі личка на упаковках молока — хоч я і не пригадую, коли востаннє бачив дитину на молочному пакеті, — і на стінах у придорожніх ресторанчиках для далекобійників. Питаються: «Ви мене бачили?». Дуже екзистенційне питання навіть у часи, кращі за теперішні. Ви мене бачили? З’їдь із траси на наступному повороті.
Тіні здалось, що над ними пролетів гелікоптер, але хмари висіли надто низько, щоб він міг його розгледіти.
— Чому ти вибрав Приозер’я?
— Я ж тобі казав. Бо це гарна місцинка, щоб тебе сховати. Там ти поза грою. Тебе не фіксують радари.
— Чому?..
— Бо так склалося. Тепер зверни ліворуч.
Тінь послухався.
— Щось не те, — стривожився Середа. — Ні... О, боже. Ох ти ж блядський, видибаний боже. Пригальмуй, але не зупиняйся.
— Не хочеш пояснити?
— Вскочили у халепу. Знаєш якісь інші маршрути?
— Не особливо. Я вперше в Південній Дакоті. А ще ти мені не сказав, куди ми прямуємо.
Із туману на іншому боці пагорба щось виблискувало червоним.
— Блокпост, — Середа заліз до однієї кишені костюма, тоді понишпорив у іншій.
— Можна розвернутися. Якби в нас був позашляховик, ми запросто з’їхали б з дороги, але «Віннебаґо» просто потоне, якщо пустити його тими болотами.
— Ми не можемо розвернутися. Вони і позаду. Скинь швидкість до п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів.
Тінь кинув оком у дзеркало. Позаду них на відстані кілометра чи двох блимали фари.
— Ти певен?
— Я більше певен тільки в тому, що все почалося з яйця! — пирхнув Середа, — ...як сказав фермер, коли з індичачого яйця вилупилася перша черепаха. О, нарешті, — старий вивудив зі дна кишені старий маленький шматочок білої крейди.
Тоді став зосереджено креслити щось крейдою на передній панелі трейлера, ніби розв’язував рівняння. А може, — подумалось Тіні, — ніби волоцюга, який залишає послання іншим волоцюгам їхньою таємною мовою: Там — злий пес. Небезпечне містечко. Добра господиня. Теплий витверезник, де можна переночувати...
— Добре, — скомандував Середа. — Тепер розженися до п’ятдесяти. І не сповільнюйся.
Одна з машин позаду ввімкнула блималку та сирену і пришвидшилася.
— Не сповільнюйся, — наполягав старий. — Вони просто хочуть, щоб ми скинули швидкість, перш ніж дістанемось до їхнього блокпосту.
Шкряб. Шкряб. Шкряб.
Тепер вони були на гребені пагорба. Блокпост був метрів за двісті від них. Посеред дороги і на узбіччях розташувалося дванадцять машин: поліцейські автівки і кілька чорних мікроавтобусів.
— Отак, — закінчив Середа і сховав свій шматок крейди. Панель «Віннебаґо» вкривали позначки, схожі на руни.
Машина з сиреною майже нагнала їх. Вона пригальмувала, зрівнюючи швидкість, і хтось заволав із гучномовця: «На узбіччя!». Тінь глянув на Середу.
— Поверни праворуч. Просто з’їдь з дороги.
— Ця штука не поїде! Ми перевернемося!
— Все буде добре. Праворуч. Негайно!
Тінь різко вивернув кермо праворуч, «Віннебаґо» захитався і затарахкотів. На мить Тінь подумав був, що мав рацію і трейлер зараз впаде колесами догори, коли це світ за лобовим склом розчинився і зарябів, ніби відображення на поверхні басейну, яку сколихнув вітер. Землі Дакоти зсунулися і розтягнулися...
Хмари, туман і сніг зникли.
Над ними зависли зірки, що проштрикнули небо, немов заморожені вістря зі світла.
— Зупинися тут. Решту дороги пройдемо пішки.
Тінь заглушив мотор. Пішов до салона, вийняв пуховик, зимові черевики і рукавички. Хвильку постояв біля трейлера:
— Добре. Ходімо.
Середа глянув на нього зі здивуванням і чимось іще — Тінь так і не зрозумів, пишався старий чи дратувався.
— А чого ти не сперечаєшся? Не кричиш, що це неможливо? З якого дива ти просто тихенько робиш те, що я наказав, і бровою не ведеш, га?
— Бо ти не платиш мені за те, щоб я ставив питання, — відрізав Тінь. А потім додав, розуміючи, що це і є правдива відповідь: — Зрештою, нічого вже не дивує мене після Лори.
— Відтоді як вона постала з мертвих?
— Відтоді як я дізнався, що вона трахала Роббі. Оце було боляче. А все решта так, квіточки. То куди нам?
Середа вказав напрямок, і вони пішли. В них під ногами було гладеньке каміння, схоже на застиглу лаву, і де-не-де воно поблискувало, як скло. Повітря — прохолодне, але не по-зимовому крижане. Вони стали незграбно спускатися з пагорба — там була груба стежина, якої вони й трималися. Тінь глянув униз до підніжжя і зрозумів, що бачить щось геть неможливе.
— Що це, в біса, таке?
Але Середа не відповів, тільки притис пальця до губ і різко хитнув головою. Тихо.
Воно було схоже на металевого механічного павука розміром із трактор, пофарбоване у синій і вкрите лампочками. Диво примостилося біля підніжжя пагорба. За ним лежали кістки, і за кожною з них блимали вогники трішки більші за вогники свічок.
Середа жестом наказав Тіні триматися подалі від цього. Тінь на крок відступив, на слизькій стежині це стало фатальною помилкою. Він підсковзнувся, підвернув кісточку, і покотився стежкою вниз — так, ніби його штовхнули. Тінь перекидався і перевертався. Спробував зачепитися за камінь, але обсидіан розкроїв його шкіряну рукавицю так, ніби та була з паперу.
Зупинився аж унизу, між механічним павуком і кістками. Підставив руку, щоб підвестися, і зрозумів, що торкається до чогось схожого на стегнову кістку, і тепер він...
...стоїть у світлі дня, курить і дивиться на годинник. Довкола нього машини: деякі порожні, деякі з людьми. Він шкодує, що випив ту останню чашку кави, бо тепер йому треба відлити. Це докучає.