До нього підходить хтось із місцевих правоохоронців. Здоровань із памороззю на вусах, неймовірно схожий на моржа. Він вже і забув, як звуть того чоловіка.
— Я не знаю, як ми їх загубили, — голос Місцевого Правоохоронця звучить розгублено і винувато.
— Оптична ілюзія, — каже Тінь. — Трапляється в таку погоду. Туман. То був міраж. Вони, певно, їхали якоюсь іншою дорогою. А ми подумали, що вони їдуть цією.
— А. Бо я було подумав, що це якась така штука, як у «Секретних матеріалах», — Місцевий Правоохоронець, схоже, засмутився.
— Боюся, що наш випадок геть не такий захопливий, — відрізає Тінь.
У нього загострення геморою і зад починає свербіти — значить, скоро почнеться новий приступ. Він хоче назад до штабу. Хоче, щоб десь тут було деревце, за яке можна зайти: потреба відлити посилюється. Він кидає цигарку і наступає на неї.
Місцевий Правоохоронець іде до поліцейських машин і щось каже водієві. Обидвоє похитують головами.
Він думає, що слід просто зціпити зуби, спробувати уявити, що він десь на Гаваях, а довкола нікого нема, і відлити на колесо автівки. Він хотів би не соромитись сцяти на людях, і думає, що може ще потерпіти — але згадує газетну замітку, яку хтось пришпилив до дошки в будинку його студентського братства тридцять років тому. Та замітка була про літнього чоловіка, якому довелося довго подорожувати автобусом із несправною вбиральнею, і який терпів, аж доки в кінці подорожі йому не довелося ставити катетер, щоб він узагалі зміг знову сцяти.
Дурниці. Він ще не такий старий. У квітні відсвяткує п’ятдесятиліття, а з його водопроводом усе гаразд. Усі системи його організму в порядку.
Він виймає телефон, заходить до меню, гортає список контактів, поки не знаходить той, який підписаний «Пральня». Це дуже смішило його, ще коли він вносив контакт у телефонну книгу — через натяк на чувака зі старого шпигунського серіалу U.N.C.L.E.; хоча зараз він розуміє, що це геть із іншого серіалу — він мав на увазі Get Smart, і там була не пральня, а кравецька майстерня... І він досі трохи соромиться, коли згадує, що в дитинстві не розумів, що той серіал комедійний, а просто хотів телефон, схований у підошві черевика...
Жіночий голос у слухавці:
— Алло?
— Це агент Град, з’єднайте мене з агентом Світом.
— Зачекайте хвилинку, я перевірю, чи він вільний.
На тому кінці дроту — тиша. Агент Град схрещує ноги і поправляє пасок безпеки, зсовує його вище на черевце (треба скинути ще хоча б кілограмчиків п’ять...), подалі від сечового міхура. Тоді чує ввічливий голос:
— Доброго дня, агенте Граде.
— Ми їх втратили, — рапортує Град.
Він відчуває, як розчарування скручується у тугий вузол всередині. Ці виблядки, ці сучі сини, які замочили Дуба і Каменя, чорт забирай... Добрі хлопці. Добрі хлопці. Йому дуже хочеться трахнути пані Дуб, але він знає, що минуло не досить часу від загибелі її чоловіка, щоб уже зараз підбивати клинці, тому він запрошує її вечеряти раз на кілька тижнів. Вкладається, так би мовити, у майбутнє, а вона просто вдячна йому за увагу...
— Як?
— Не знаю. Ми перекрили дорогу, і вони не могли нікуди подітися, але вони все одно поділись.
— Просто ще одна маленька загадка бентежного життя. Нема чого хвилюватися. Ти заспокоїв місцевих?
— Сказав їм, що це була оптична ілюзія.
— Вони повелися?
— Схоже на те.
Було щось на диво знайоме у голосі агента Світа — ця думка його збентежила, адже він працює безпосередньо на агента Світа вже два роки, щодня з ним розмовляє. Ясно, що його голос видається знайомим!
— Зараз вони вже далеко.
— Відправити людей до резервації, щоб перехопити їх там?
— Не варто зчиняти стільки галасу. Забагато юридичних тонкощів, в які треба вплутуватися, трохи занадто для одного ранку. Маємо достатньо часу. Просто повертайся сюди. Я хочу зібрати всіх для обговорення нашої стратегії.
— Проблеми?
— Міряння пісюнами. Я запропонував, щоб ми провели зустріч тут. Технарі хочуть в Остіні, чи може, в Сан-Хосе, актори хочуть Голлівуд, біржовики наполягають на Волл-стріт. Всі хочуть зустрічатися на своїй території. І ніхто не хоче поступатися.
— Я маю щось зробити?
— Поки ні. На декого нагавкаю, інших погладжу. Знаєш, як це буває.
— Так, пане.
— До зустрічі, Граде.
І дзвінок обірвався.
Град думає, що, мабуть, треба було відправити спецпризначенців, аби затримали той блядський «Віннебаґо», чи може, треба було натикати протипіхотних мін по дорозі, чи розхріначити їх якоюсь ядрьоною боєголовкою, яка показала б тим покидькам серйозність їхніх намірів. Агент Світ якось проголосив: Ми пишемо майбутнє вогняними літерами! І зараз агент Град думає, що боже ж мій, якщо він зараз не посцить, то його нирка просто вибухне. Він згадує дитинство, довгі дороги кудись федеральними трасами, і як татко говорив про такі випадки: із вух поллється. Агент Град навіть зараз може згадати татків голос, що з глибоким північним акцентом каже: «Синку, ми зараз зупинимось. Мені так треба відлити, що скоро із вух поллється».
...а тоді Тінь відчув, як хтось палець за пальцем розтискав кулак, у якому він тримав стегнову кістку. Йому більше не хотілося до вітру. То був хтось інший. Він стояв під зірками на рівнині, всипаній гладенькими чорними каменями, а кістка впала на землю до інших кісток.
Середа знову жестом наказав йому мовчати. Тоді пішов, а Тінь почимчикував слідом.
Від механічного павука почувся скрегіт, Середа завмер. Тінь теж зупинився і почекав разом зі старим. На боках чудовиська загорілись і замиготіли зграйки зелених лампочок. Тінь намагався не дихати надто голосно.
Він думав про те, що з ним тільки-но трапилось. Так, ніби він зазирнув крізь віконце до чийогось розуму. Тоді подумав про агента Світа. Це мені його голос видався знайомим. Це була моя думка, не Градова. Тому вона видалася такою недоречною. Він спробував згадати той голос і якось співставити з тими голосами, які він пам’ятав, але нічого не виходило.
Не страшно. Я згадаю. Рано чи пізно, але я згадаю.
Зелені лампочки стали синіми, тоді червоними, потім пригасли до тьмяно-червоного, і павук спокійно примостився на своїх механічних лапках. Середа закрокував далі. Його постать — у крислатому капелюсі, у потертому темному плащі, що тріпотів туди-сюди у безвітрі — вирізнялася на тлі сяйва далеких зірок, а патериця стукотіла об поплавлений камінь.
Коли металевий павук перетворився на ще один вогник у зоряному світлі десь на горизонті, Середа озвався:
— Тепер уже безпечно розмовляти.
— Де ми?
— За лаштунками.
— В сенсі?
— Думай про це так, наче ти за лаштунками. Ну, ніби в театрі. Я висмикнув нас із глядацьких місць, і тепер ми можемо пройтися з іншого боку сцени. Зрізаємо дорогу, доберемося швидше.
— Коли я торкнувся тієї кістки... Я був у голові в чувака, якого кличуть Градом. Він — один з тих шпигів. Ненавидить нас.
— Ага.
— Його шефа звуть агент Світ. Він мені когось нагадує, але я не знаю, кого. Я зазирнув до Градової голови... Чи може, я був у нього в голові... Я не впевнений.
— Вони знають, куди ми прямуємо?
— Здається, вони відкликали погоню. Не хотіли пертися за нами аж до резервації. Ми ж їдемо до резервації?
— Може й так, — якусь хвильку Середа постояв, спершись на патерицю, а тоді закрокував далі.
— Що то був за павук?
— Прояв схеми. Пошуковий двигунець.
— Вони небезпечні?
— До мого віку доживаєш тільки тоді, коли налаштовуєшся на найгірше.
— А скільки ж тобі років? — усміхнувся Тінь.
— Скільки є — всі мої.
— Ти так напускаєш туману, що я вже й не знаю, чи є в тебе хоч щось своє.