Середа тільки хмикнув.
На кожен наступний пагорб дертися ставало все важче.
А в Тіні розболілася голова. Щось було таке у зоряному світлі, що відлунювало в нього у скронях і грудях. Біля підніжжя чергового пагорба він зупинився, відкрив рота, щоб щось сказати, і тут його несподівано знудило.
Середа заліз до внутрішньої кишені і видобув маленьку пласку флягу.
— Ковтни разок. Тільки один ковток.
Пекучий на смак напій не був схожий на алкогольний, але випаровувався в роті, як добрий бренді. Середа забрав флягу і сховав до кишені.
— Вештатися за лаштунками не дуже корисно для глядачів. Тому тобі недобре. Тебе треба якнайшвидше забрати звідси.
Вони закрокували швидше — Середа майже побіг підтюпцем. Тінь час від часу спотикався, хоча йому покращало від чудо-зілля старого, яке залишило післясмак апельсинової цедри, розмаринової олії, м’яти і гвоздики.
Середа взяв його за руку і показав ліворуч, на два однаковісінькі горбики застиглого розплавленого каменю.
— Он. Нам треба пройти точнісінько між ними. Ступай за мною.
Вони пішли, і денне світло з холодним повітрям одночасно вдарили Тіні в лице. Він зупинився, замружився. У голові паморочилося, світло сліпило. Він поставив долоню дашком над очима, тоді знову розплющив їх.
Вони стояли посеред схилу невисокого пагорба. Туман розвіявся, день видався прохолодний і сонячний, а в небі була чиста блакить. Біля підніжжя стелився битий шлях, яким підстрибував червоний трейлер, схожий на дитячу іграшку. В обличчя Тіні повіяло димом від багаття, очі у нього засльозилися. Дим струменів із будівлі неподалік. Будівля була схожа на трейлер, який просто поставили на схилі пагорба тридцять років тому, а відтоді багато разів лагодили і латали, і навіть десь добудовували: Тінь чомусь був упевнений, що оцинкована бляшана труба, з якої вився дим, не була частиною первинної конструкції.
Коли вони підійшли до дверей, ті відчинилися. Чоловік середнього віку з темною шкірою, пронизливим поглядом і такими тонкими губами, ніби хтось прорізав їх ножем у його обличчі, глянув на них згори і привітався:
— Хо-хо, я чув, що двоє білолицих прямують сюди, щоб зі мною побачитися. Двоє білих на «Віннебаґо». І я чув, що вони заблукали, бо білі люди завжди блукають, якщо не понатикають дорожніх знаків по всіх усюдах. Погляньте-но тільки на цих двох нікчемних створінь під моїми дверима. Ви хоч знаєте, що зайшли на землі лакота?
Волосся його було довге і сиве.
— Відколи це ти лакота, старе брехло? — перепитав Середа. На ньому були пальто і кепка з «вухами», і Тінь не міг повірити, що лише кілька хвилин тому під зірками він був одягнений у поношений плащ і крислатий капелюх. — Слухай, Віскі-Джеку, скорботне ти створіння, я вмираю з голоду, а цей юнак щойно виригав свій сніданок. Може, запросиш нас досередини?
Віскі-Джек почухався під пахвою. На ньому були блакитні джинси і майка у тон волоссю. Взутий він був у мокасини, а холоду наче й не помічав. Джек завагався, тоді, зрештою, сказав:
— Ну й нахаба! Заходьте, білолиці, які загубили свій «Віннебаґо».
У трейлері було навіть більше диму, ніж довкола нього, а при столі сидів ще один чоловік зі шкірою кольору деревної кори, босий, у поплямленій шкірянці.
Середа аж засяяв:
— Ого. Здається, наша затримка вийшла на добре. Віскі-Джек і Джонні-Сидр. Двох зайців однією кулею.
Чоловік при столі глянув на Середу, запустив руку в штани, щось там почухав і сказав:
— Знову помилився. Я перевірив, обидві мої кульки там, де і повинні бути, — тоді глянув на Тінь і підняв долоню у вітальному жесті: — Я Джон Чепмен. Не слухай нічо, що твій бос варнякатиме про мене. Він мудак. Завжди був мудаком. Завжди буде. Деякі люди просто мудаки, з цим нічо не вдієш.
— Майк Айнзель, — представився Тінь.
— Айнзель, — Чепмен задумливо почухав підборіддя. — Що за ім’я? Згодиться хіба в халепі. Як тебе направду звати?
— Тінь.
— Я називатиму тебе Тінню. Ей, Віскі-Джеку! — Тінь раптом зрозумів, що той вимовляє не зовсім «Віскі-Джек». У тому, що сказав Чепмен, було забагато складів. — Як там їдло?
Віскі-Джек підважив дерев’яною ложкою кришку закіптюженого казана, який булькотів над вогнищем:
— Готове.
Тоді Віскі-Джек узяв чотири пластикові мисочки, порозкладав до них вміст казанця і поставив їх на стіл. Відчинив двері, ступив у сніг і вивудив з нього трилітрову пластмасову каністру. Заніс усередину і налив з неї до великих склянок мутної жовтаво-коричневої рідини. Розставив склянки біля мисок. Наостанок знайшов чотири ложки і сів за стіл з іншими чоловіками.
Середа підозріливо покрутив свою склянку:
— На вигляд як сеча.
— Ти досі її хлебчеш? — поцікавився Віскі-Джек. — Ви, білі, ненормальні. Це значно краще, — тоді повернувся до Тіні: — Рагу із дикої індички. А Джон приніс яблучної наливки.
— Слабенький яблучний сидр, — пояснив Джон Чепмен. — Ніколи не схвалював міцних напоїв. Люди скаженіють через них.
Рагу смакувало чудово, і сидр був дуже добрий. Тінь ледве змусив себе сповільнитись і почати пережовувати їжу перед тим, як ковтнути: він зголоднів більше, ніж йому здавалося. Він набрав добавки рагу і налив собі ще склянку сидру.
— Сорока принесла на хвості, що ти ведеш переговори з різними людьми і пропонуєш їм різні речі. Кажуть, ти затягуєш старих знайомих на стежку війни, — звернувся до Середи Джон Чепмен. Тінь разом із Віскі-Джеком мили посуд, переклавши залишки рагу до пластикових контейнерів. Віскі-Джек сховав контейнери у сніг за дверима і поставив зверху ящик з-під молока, щоб позначити місце.
— Я думаю, це чесний і зважений виклад того, що відбувається, — погодився Середа.
— Вони переможуть, — спокійно констатував Віскі-Джек. — Вони вже перемогли. Це як із білими і моїм народом. Вони перемагали. А коли програвали, то підписували угоди. А потім їх порушували і знову перемагали. Я не боротимусь за ще одну наперед програну справу.
— І не дивися на мене так, не поможе, — продовжив Джон Чепмен, — бо навіть якби мені й кортіло битися на твоєму боці — а мені не кортить — з мене нема жодної користі. Ці паршивці просто висмикнули мене з землі і викинули на смітник, — він на мить замовк, подумав, тоді сказав: — Пол Баньян.
Потім скрушно похитав головою і повторив:
— Пол Баньян.
Тінь ніколи не чув, щоб такі невинні слова звучали з таким відчаєм.
— Пол Баньян? — перепитав Тінь. — А що з ним не так?
— Заполонив уми, — відрізав Віскі-Джек. Він стрельнув у Середи цигарку, і тепер двоє чоловіків сиділи і курили.
— Це як із тими бовдурами, які вирішують, що колібрі переживають через зайву вагу, чи карієс, чи інші дурниці на кшталт цих, а може просто хочуть врятувати колібрі від «білої смерті», — пояснив Середа. — І заповнюють годівнички сиропом без цукру. Пташки прилітають і випивають його. А потім вони помирають, бо їхній харч недостатньо поживний, попри те, що вони наїлися. Це те, що робить із вами Пол Баньян. Ніхто не розказував історій про Пола Баньяна. Ніхто ніколи у Пола Баньяна не вірив. Образ цього життєрадісного велетня-дроворуба народився 1910 року в Нью-Йоркській рекламній агенції, щоб набити шлунок цього народу міфологічною їжею без поживних речовин.
— Мені подобається Пол Баньян, — сказав Віскі-Джек. — Кілька років тому я бачив його на атракціонах у Торговому Центрі Америки. Бачиш Пола Баньяна на вершечку, а тоді — бум! Їдеш донизу. Нормальний чувак. Хоч я не сумую, що його ніколи не існувало, — бо це значить, він не зрубав жодного дерева. Хоча краще б він їх садив. Садити дерева краще.
— Що ти верзеш? — закотив очі Джон Чепмен.
Середа випустив димове кільце. Воно зависло в повітрі, як застигають предмети у старих мультиках, а тоді поволі розклубочилося:
— Господи, Віскі-Джеку, справа не в тому, і ти це чудово розумієш!
— Я тобі не допомагатиму. Коли тобі навішають люлів, можеш приїхати сюди, і якщо я звідси не заберуся, то нагодую тебе. Найкраще їдло восени.
Середа похитав головою: