— Щасти вам, — відгукнувся Тінь.
Гаррі Синя Сойка і справді був у місцевому клубі, при більярдному столі. Він бив кулі крученими ударами і дуже явно намагався справити враження на групку з кількох дівчат. На тильній стороні його правої долоні було татуювання синьої сойки, у правому вусі — кілька сережок.
— Хо хока, Гаррі Синя Сойко, — привітався Джон Чепмен.
— Звали геть, ти, стара босонога біла мара, — відмахнувся Гаррі Синя Сойка. — В мене мороз поза шкірою, як тебе бачу.
У приміщенні були старіші чоловіки. Дехто з них грав у карти, хтось просто розмовляв. Інші, молодші, віку Гаррі Синьої Сойки, чекали своєї черги при більярдному столі. Зелене сукно, яке вкривало великий стіл, було надірване з одного боку, і його заклеїли сріблястим скотчем.
— Маю послання від твого дядька, — незворушно продовжив Чепмен. — Просить віддати цим двом твою машину.
У приміщенні було тридцять, якщо не сорок, душ, і кожне уважно втупилось у свої карти, ступні чи нігті, якнайстаранніше вдаючи, що не слухають цієї розмови.
— Не дядько він мені.
Цигарковий дим висів над залою, ніби периста хмарина. Чепмен широко усміхнувся і виставив напоказ два ряди таких гнилих зубів, яких Тінь зроду не бачив у людському роті.
— Може, скажеш йому це в обличчя? Він каже, що ти — єдина причина, з якої він взагалі залишається серед лакота.
— Віскі-Джек багато пиздить, — роздратовано відрізав Гаррі Синя Сойка.
Але він теж не сказав «Віскі-Джек»! Тіні здалося, що слово звучало майже так само, та не достоту. Вісакеджак. Ось, що вони казали. Зовсім не Віскі-Джек. Він втрутився:
— Це точно. Поміж іншим він... спизданув, що ми можемо обміняти наш «Віннебаґо» на твій «Б’юїк».
— Не бачу тут ніякого «Віннебаґо».
— Він прижене тобі «Віннебаґо», — сказав Чепмен. — Ти ж знаєш, що прижене.
Гаррі Синя Сойка спробував закрутити удар, але не влучив по кулі. Його руки тремтіли.
— Я не племінник того старого лиса. Краще б він припинив про це просторікувати.
— Краще живий лис, ніж мертвий вовк, — голос Середи звучав так низько, що старий майже гарчав. — То ти продаси нам свою машину, га?
Гаррі Синя Сойка дуже помітно і раптово сполотнів:
— Звісно... Так-так, я просто пожартував. Я взагалі такий жартун... — він поклав більярдний кий на стіл і видобув товсту куртку з купи однакових курток, що висіли на вішалці. — Дайте тільки позабираю звідти свої манатки.
Він зиркав на Середу так тривожно, ніби побоювався, що старий от-от займеться полум’ям.
Машина Гаррі Синьої Сойки була запаркована на відстані сотні метрів від клубу. Дорогою до автівки вони проминули вибілену католицьку церковцю, у дверях якої стояв світловолосий священик. Отець проводжав їх поглядом і з відразою смоктав цигарку — схоже, куріння не приносило йому жодного задоволення.
— Доброго вам дня, отче! — гукнув Джонні Чепмен, але чоловік у колоратці не відповів. Тільки роздавив цигарку підбором, підібрав бичок, викинув його в урну за дверима і пішов досередини.
— Я ж казав не давати йому тих брошур тоді, як ти тут був востаннє! — озвався Гаррі Синя Сойка.
— Проблема в ньому, а не в мені, — вперся Чепмен. — Він зрозуміє, як тільки відкриє того Сведенборґа, що я йому приніс. Це надасть сенс його життю.
У машині Гаррі Синьої Сойки не було бокових дзеркал, а лисіших шин Тінь у житті не бачив: то була досконало гладенька чорна гума. Гаррі Синя Сойка повідомив, що в машині швидко закінчується мастило, але запевнив, що якщо його доливати, та їхатиме хоч вічно... поки її не зупинити, звісно.
Гаррі Синя Сойка перепакував свої манатки з машини до чорного сміттєвого мішка (серед манатків було кілька початих пляшок дешевого пива, маленька пачечка трави, замотана у срібну фольгу і невміло заникана в попільничці, скунсячий хвіст, дві дюжини касет з кантрі і музикою до вестернів, а також засмальцований пожовклий примірник «Чужинця на чужині»).
— Вибачте, що я там того... викаблучувався, — виправдовувався Гаррі Синя Сойка, поки передавав Середі ключі від машини. — Не знаєте, коли я отримаю «Віннебаґо»?
— Спитай у свого дядька. Це ж він скурвий торговець автівками, га? — буркнув Середа.
— Вісакеджак не дядько мені, — визвірився Гаррі Синя Сойка. Загріб свій чорний сміттєвий пакет, пішов до найближчого будинку і хряснув за собою дверима.
Джонні Чепмена висадили в Су-Фолз, за магазинчиком з органічною їжею.
Середа замислився і всю дорогу мовчав.
У сімейному ресторанчику на околиці Сент-Пола Тінь взяв газету, яку хтось полишив. Двічі проглянув її і показав Середі. Середа мав набурмосений вигляд — його настрій ні на йоту не поліпшився відтоді, як вони вийшли з дому Віскі-Джека.
— Глянь на це.
Середа зітхнув і втупився в газету з таким виразом, ніби читання завдавало йому невимовних страждань.
— Мене тішить, що з диспетчерами в аеропортах домовилися без страйку.
— Справа не в цьому. Поглянь. Тут написано, що газета за чотирнадцяте лютого.
— О, тоді щасливого Дня Валентина, любчику!
— Ні, ми вирушили двадцятого... Чи двадцять першого січня. Я не дуже стежив за датами, але це було десь на третьому тижні січня. В дорозі ми пробули три дні. Якого біса сьогодні чотирнадцяте лютого?
— Це тому, що ми майже місяць пройшли. Там, у резервації. За лаштунками.
— Ні хріна ж собі зрізали дорогу.
Середа відклав газету:
— Йобаний Джонні Яблучне Зерня, завжди рюмсає про Пола Баньяна. Насправді в Чепмена було чотирнадцять яблуневих садів. Він обробляв тисячі гектарів землі. І так, він освоював західний фронтир, але немає жодної байки про нього, де було б хоч одненьке правдиве слово. Ну, крім тієї, в якій він трохи здурів. Але пофіг. Як казали колись газетярі: якщо правда нудна, ми друкуємо легенду. Цій країні потрібні легенди. А тепер вже й самі легенди в себе не вірять.
— Але ж ти про це знаєш.
— Я — минуле. Кого, блядь, я взагалі обходжу?
Тінь тихо сказав:
— Але ж ти бог.
Середа різко звів на нього погляд. Здавалося, що він зібрався щось розлого пояснити, але передумав. Старий відкинувся на спинку стільця, втупився поглядом у меню і буркнув:
— Ну то й що?
— Бути богом добре.
— Справді? — перепитав Середа, і цього разу настала Тінева черга відвести погляд.
На стіні заправки кілометрів за тридцять до Приозер’я Тінь зауважив саморобне, роздруковане на принтері оголошення: чорно-біла фотографія Елісон Мак-Ґоверн, а над нею дописане від руки запитання «Ви мене бачили?». Та сама фотографія зі шкільного альбома: впевнена усмішка дівчинки з гумочками брекетів на верхніх зубах, яка хоче працювати з тваринами, коли виросте.
Ви мене бачили?
Тінь купив батончик «Снікерс», пляшку води і примірник «Приозерських вістей». На передовиці був матеріал, який написала репортерка приозерських новин Маргарита Ольсен. Статтю ілюструвала фотографія хлопчика і літнього чоловіка на замерзлому озері. Вони стояли біля будки з ополонками і тримали велику рибину. Усміхалися. «Батько й син впіймали щуку рекордних розмірів». Закінчення статті на сторінці такій-то.
Середа сів за кермо. Як вони від’їхали, попросив:
— Почитай мені вголос, як натрапиш на щось цікаве.
Тінь шукав уважно, і перегортав сторінки повільно, але нічого цікавого так і не знайшов.
Середа висадив Тінь на доріжці біля його дому. Сірий кіт стояв поряд і дивився на них, але втік, коли Тінь нахилився його погладити.
Тінь зупинився на ґанку, щоб поглянути на озеро, яке поцяткували зелені й коричневі будки рибалок. Поруч із деякими позапарковувались машини. Біля самого мосту стояла стара зелена чортопхайка, на вигляд точнісінько така, як на фото в газеті.
— Двадцять третє березня, — тихенько пробурмотів Тінь, щоб її підбадьорити. — Чверть на десяту ранку. Ти зможеш.