— Навіть не мрійте, — озвався жіночий голос позаду. — Третє квітня, шоста вечора. Коли сонце прогріє за день лід.
Тінь усміхнувся. На Маргариті Ольсен був лижний комбінезон. Вона стояла з іншого боку дерев’яного ґанку і вкладала до годівнички шматочки сала.
— Я прочитав вашу статтю в «Приозерських вістях». Про щуку рекордних розмірів.
— І як, захопливо?
— Скорше... пізнавально.
— Я вже думала, що ви до нас не повернетесь. Давненько вас не бачила.
— Я потрібен був дядькові... Я й не помітив, як стільки часу спливло.
Вона поклала останній брусочок сала до годівнички і стала наповнювати сітку будяковим зерням, яке брала з пластикової пляшки з-під молока. Зграйка щигликів, які були аж зеленкаві у своїх зимових кожушках, нетерпляче цвірінькала з ялини неподалік.
— У газеті не було нічого про Елісон Мак-Ґоверн.
— Жодних новин про неї. Зникла безвісти. Пліткували, ніби хтось бачив її в Детройті, але то виявилася фальшива тривога.
— Бідна дитина.
Маргарита Ольсен закрутила кришечку на пляшці і сказала буденним тоном:
— Сподіваюся, вона мертва.
— Чому? — збентежено перепитав Тінь.
— Бо усі інші варіанти ще паскудніші.
Щиглики нетерпляче плигали з гілки на гілку на своїй ялинці, чекаючи, поки люди заберуться від годівнички. До них приєднався пухнастий дятел.
У тебе на думці не Елісон, зрозумів Тінь. Ти про сина свого говориш. Про Сенді.
Він згадав, як хтось сказав: «Я сумую за Сенді». Хто ж то був?
— Радий був поспілкуватись.
— Ага. Взаємно.
Лютий минав вервечкою коротких сірих днів. Часом падав сніг, частіше — ні. Потеплішало, у вдалі дні було вище нуля. Тінь сидів у своїй квартирці, аж доки не відчув себе знов у в’язниці — тоді він став влаштовувати собі прогулянки в ті дні, коли Середа його не займав.
Він ходив цілими днями, влаштовуючи собі виснажливі піші виправи за місто. Ішов самотою, доки не діставався до заповідних лісів на півночі чи заході, або до кукурудзяних полів і пасовиськ на півдні. Ходив туристичним маршрутом Лісового округу, ходив уздовж старих колій, ходив розбитими дорогами. Кілька разів він навіть ходив довкола озера, з півночі на південь. Іноді він зустрічав місцевих мешканців, чи туристів, чи бігунів — тоді він махав їм і вітався. Переважно він узагалі нікого не зустрічав, окрім щиглів і корів, хоча декілька разів помічав і соколів — ті влаштовували собі бенкети на тушках збитих машинами опосумів чи єнотів. Одного пам’ятного дня він зауважив, як орел спіймав сріблясту рибину з Соснової річки — береги замерзли, але бистрина вирувала. Рибина звивалась і викручувалась в орлячих кігтях, її луска виблискувала під полуденним сонцем. Тінь уявив, що рибина може вирватися і поплисти собі кудись по небу. Усміхнувся.
Він виявив, що коли йде, то не мусить думати — і це йому подобалося. Коли він замислювався, свідомість мимоволі переносила його до місць, де йому не хотілося бути, і де він почувався незатишно.
Найкращим відчуттям була втома. Коли він був виснажений, думки не поверталися до Лори, до чудернацьких снів, чи до того, чого не було і не могло бути. Він приходив додому з погулянок і засинав, без роздумів і снів.
Він зустрів шефа поліції Чеда Малліґана в «Джорджевій цирульні» на центральній площі. Тінь завжди очікував чогось нового від кожної стрижки, але щоразу розчаровувався. Після кожних відвідин перукарні він виглядав більш-менш так само, як і раніше, хіба що волосся ставало коротшим. Чед сидів у кріслі позад Тіневого і на диво сильно переймався своєю зовнішністю. Його щойно підстригли, і він глядів у люстерко з таким незадоволеним виразом, ніби ось-ось випише штраф за перевищення швидкості.
— Мені подобається, — озвався Тінь.
— А тобі сподобалось би, якби ти був жінкою?
— Думаю, так.
Вони разом попрошкували через площу до кафе Мейбл і замовили собі по горнятку гарячого шоколаду. Чед поцікавився:
— Слухай, Майку, ти ніколи не задумувався про роботу в правоохоронних органах?
— Не надто, — стенув плечима Тінь. — Ви ж маєте знати цілу купу всіляких речей.
Чед похитав головою:
— Знаєш, що найважливіше в нашій роботі, коли мешкаєш у таких містечках, як це? Холоднокровність. Щось трапляється, хтось волає на тебе, ніби його ріжуть, а тобі просто треба сказати, що ти певен, це якась помилка, все можна легко владнати, якщо ви просто спокійно вийдете надвір. Треба вміти щиро в це вірити.
— І тоді все стає легко владнати?
— Переважно, «владнати» означає застібнути на кому-небудь наручники. Але так. Ти маєш робити все, що можеш, аби владнати ситуацію. Так що дай знати, якщо шукатимеш роботу. В нас є вакансії, а ти схожий на людину, яка нам потрібна.
— Я матиму це на увазі. Якщо раптом у мого дядька щось піде не так.
Вони якийсь час мовчки посьорбували гарячий шоколад. Тоді Малліґан порушив тишу:
— Слухай, Майку, що б ти робив, якби у тебе була кузинка? Вдова? І вона раптом почала з тобою спілкуватися?
— В якому сенсі спілкуватися?
— По телефону. Здаля. Вона мешкає в іншому штаті, — Чед зашарівся. — Я бачив її минулого року в Орегоні, на весіллі родичів. Тоді вона ще була заміжня... тобто, її чоловік був ще живим. Вона родичка. Тобто не сестра у других, а далека родина.
— І тобі вона подобається?
— Не знаю... — Чед зашарівся ще більше.
— Спробуй поглянути на це з іншого боку. Ти їй подобаєшся?
— Ну, вона говорила дещо, коли ми спілкувалися... І вона гарненька.
— І що ти з цим думаєш робити?
— Можу запросити її в гості. Чому ні? Вона ніби сказала, що була б рада завітати.
— Ви ж дорослі люди. Я порадив би спробувати.
Чед кивнув, знову почервонів, і знову кивнув.
Телефон у Тіневому домі мертво мовчав. Він подумав був його під’єднати до мережі, але не зміг згадати нікого, кому хотів би задзвонити. Одного пізнього вечора він підняв трубку, послухав. Був майже певен, що міг чути завивання вітру і далеку розмову — але голоси цих людей були надто тихими та розмитими, щоб чути слова. Він казав у слухавку «Алло?» і «Хто там?», але відповіді не отримав: була тільки раптова тиша і за нею віддалений сміх, ледве чутний. Тінь подумав, що він усе це собі науявляв.
Упродовж наступних тижнів Тінь ще кілька разів їздив туди і сюди разом із Середою.
Він чекав на старого у кухні будиночку на Род-Айленді, поки той сперечався з якоюсь жіночкою в темній спальні. Та не хотіла ні встати з ліжка, ні показати Тіні з Середою своє обличчя. У неї в холодильнику були пластикові пакетики, набиті мертвими цвіркунами і трупами мишенят.
У Сіетлі Тінь спостерігав, як Середа намагається перекричати гамір рок-клубу і музику групи на сцені, аби привітатися з молодою жінкою. Жінка мала коротке волосся і татуювання у вигляді синіх завитків. Ця розмова, схоже, склалася добре, бо старий задоволено вишкірявся на виході з клубу.
За п’ять днів Тінь чекав на Середу у взятій напрокат машині, коли той сердито вивалився з офісної будівлі в Далласі. Середа грюкнув дверима і хвильку посидів на пасажирському сидінні мовчки, аж побуряковілий від гніву. Тоді кивнув:
— Поїхали! — і додав: — Срані албанці. Ніби комусь не пофіг на них.
Через три дні вони полетіли до Боулдера, де мило пообідали в компанії п’ятьох молодих японок. За вечерею вони без упину обмінювалися ввічливостями та люб’язностями, і Тінь вийшов геть не певний, чи погодилися вони хоча б на чомусь. Одначе Середа мав цілком задоволений вигляд.
Тінь зрозумів, що сумує за Приозер’ям. Там було спокійно, там його приймали — він дуже цінував і те, і інше.
Коли він не працював деінде із Середою, то щоранку переїздив через міст до головної площі. Він купував по два завиванця у Мейбл. З’їдав один одразу і запивав кавою. Якщо хтось залишав у кафе примірник «Вістей», Тінь його читав, хоч новини ніколи не цікавили його настільки, щоб купувати ту газету самому.