Другого завиванця він загортав у паперовий пакет, ховав до кишені і споживав на обід.
Одного ранку, коли він читав USA Today, Мейбл привіталася:
— Привіт, Майку. Куди сьогодні збираєшся?
— Не знаю, — знизав плечима Тінь. Небо було світло-блакитним, а ранковий туман залишився на обледенілому гіллі. — Може, ще разочок прогуляюся лісом.
Вона долила йому кави.
— Ти колись їздив на схід, до округу Q.? Там гарно. Але далеко. Треба виїхати тією дорогою, яка починається біля магазину килимів на Двадцятій.
— Ні, не був там.
— Ну... Там гарно.
Там було надзвичайно гарно. Тінь запаркувався на краю містечка і попрошкував крученою сільською дорогою, що звивалася між пагорбів на схід від містечка. Пагорби були вкриті безлистими кленами, берізками, схожими на обвітрені кістки, а ще темними соснами і ялинами. Тротуару не було, тому Тінь тримався середини шляху, відходячи на узбіччя, коли чув наближення машини.
У якийсь момент на узбіччя вибігла маленька темна киця. Звірятко було темно-коричневого кольору із білими шкарпетками на лапках. Тінь підійшов до киці. Та не втекла. Він впевнено звернувся до киці:
— Привіт, мала.
Киця схилила голову і втупилася в нього смарагдовими очима. Тоді зашипіла — але не на нього, а на щось, що ховалося за узбіччям і чого він не бачив.
— Не шипи, — спробував заспокоїти кицю Тінь. Але та шугонула через дорогу і зникла серед сухої неприбраної кукурудзи на полі.
За наступним поворотом дороги Тінь натрапив на маленький цвинтар. Поміж затертих надгробків де-не-де лежали букетики свіжих квітів. Довкола цвинтаря не було ні паркана, ні стіни, тільки ряд низеньких шовковиць, які згиналися під тягарем часу і криги. Тінь переступив через мішанку льоду і сльоти на узбіччі. На вході до цвинтаря стояли два кам’яні стовпи, до яких мали б кріпитись ворота, але воріт не було. Він пройшов між них на цвинтар.
Повештався кладовищем, розглядаючи надгробки. Усі поховання давні, до 1969 року. Він змахнув сніг із міцного на вигляд гранітного янгола і прихилився до нього.
Вийняв із кишені паперовий пакетик і розгорнув завиванця. Відламав вершечок: в повітря здійнялася хмаринка пари. Пахло направду смачно. Тінь почав їсти.
Позаду щось зашуміло. На мить він подумав, що то киця, але потім відчув запах парфумів, який маскував і не міг замаскувати запах гниття.
— Не дивись на мене, будь ласка, — почувся голос з-за його плеча.
— Привіт, Лоро.
В її голосі вчувалося вагання. А може, навіть і страх:
— Привіт, цуцику.
Він відламав шматок завиванця і запропонував їй. Тепер вона стояла прямісінько в нього за спиною:
— Ні, дякую. Їж сам. Я тепер не їм.
Тінь далі їв свого завиванця.
— Я хочу на тебе поглянути.
— Тобі не сподобається.
— Будь ласка.
Вона вийшла з-за кам’яного янгола. Тінь подивився на неї у денному світлі. Де в чому її вигляд був іншим, щось залишилося, як і було. Не змінився її погляд, не змінився підбадьорливий вигин її губ. А ще вона без будь-якого сумніву була дуже мертвою. Тінь доїв, витрусив крихти з паперового пакетика, тоді акуратно згорнув його і поклав до кишені.
Тепер, після часу, проведеного у поховальному бюро в Кайро, він уже не так бентежився поряд із нею. Але що їй сказати, він усе так само не знав.
Її холодна рука торкнулася його долоні, і він легенько стис її пальці. Відчував, як калатає його серце. Він був наляканий: але його лякало те, наскільки буденний вигляд має ця сцена. Йому було добре від того, що вона поряд, і він готовий був стояти так вічно.
— Я сумую за тобою, — зізнався.
— Я ж тут, поряд.
— І саме в такі миті я за тобою найбільше сумую. Коли ти поряд. Коли тебе нема, мені легше — тоді ти просто привид. Чи сон із іншого життя.
Вона стиснула його долоню. Тінь, зрештою, спитав:
— Отже... Як воно — бути мертвою?
— Складно. Смерть не зупиняється.
Вона поклала голову йому на плече, і він засумував іще більше.
— Хочеш прогулятися?
— Звісно.
На її мертвому обличчі з’явилася нервова, вимучена усмішка. Тримаючись за руки, вони вийшли з маленького цвинтаря і вирушили назад до містечка.
— Де ти був?
— Тут. Здебільшого.
— Після Різдва я... ніби загубила тебе. Часом — на кілька годин, іноді — на кілька днів, я бачила тебе, відчувала твою присутність. Ти бував у різних місцях. А тоді знову згасав.
— Я був у цьому містечку. У Приозер’ї. Це хороше містечко.
— Ага.
На ній більше не було тієї синьої сукні, в якій її поховали. Тепер вона носила кілька светрів — один на один, — довгу темну спідницю і бордові чобітки, які Тінь похвалив.
— Хіба ж вони не чудові? — схилила голову й усміхнулася Лора. — Знайшла в одному милому взуттєвому магазинчику в Чикаґо.
— А чого ти прийшла сюди аж із Чикаґо?
— О, я вже давно полишила Чикаґо, цуцику. Я рухалася на південь. Мені докучав холод. Певно, ти думаєш, що мені краще від холоду. Але ж ні. Це, певно, якось пов’язано з... мертвістю. Холод не відчуваєш як холод. Натомість нічого не відчуваєш. А коли ти мертва, то це єдине, що тебе лякає — нічого. Тому я вирушила до Техасу. Планувала провести зиму в Ґалвестоні. Здається, я там зимувала, коли була маленька.
— Не думаю. У всякому разі, ти ніколи про це не згадувала.
— Гм. Ну, може, десь інде. Не знаю. Пригадую чайок — як я кидала для них хліб, а їх була тьма, сотні. Здавалося, що неба нема — тільки чайки. А вони лопотіли крилами і хапали хліб прямо в повітрі... — вона на мить замислилася. — Якщо я цього не бачила, то, певно, бачив хтось інший.
З-за повороту виїхала машина. Водій помахав їм, Тінь помахав водієві у відповідь. Крокувати зі своєю дружиною було неймовірно нормально.
— Таке приємне відчуття, — Лора ніби прочитала його думки.
— Так.
— Мені приємно, що і тобі приємно. Коли я відчула поклик, я поспішила назад на північ. Я тільки-тільки дісталася Техасу.
— Поклик?
Вона підвела на нього погляд. Монета зблиснула на її шиї.
— Відчувалося, ніби поклик. Я не могла не думати про тебе. Про те, наскільки мені було б веселіше в Ґалвестоні з тобою. Мені треба було тебе побачити. Це таке відчуття... Ніби голод.
— І тоді ти вже знала, що я тут?
— Так, — вона насупилася, легенько закусила верхніми зубами посинілу губу. Схилила голову. — Так. Я знала, що ти тут. Я думала, що це ти мене кличеш... Але ж ти не кликав, правда?
— Не кликав.
— Ти не хотів мене бачити.
— Зовсім ні... — він на мить завагався. — А може й так, не хотів. Мені від цього надто боляче.
Сніг під його ногами рипів та переливався під сонячними променями, мов коштовне каміння.
— Напевно, це складно — не бути живим, — сказала Лора.
— Маєш на увазі, що тобі складно бути мертвою? Слухай, я намагаюся з’ясувати, як тебе повернути, і думаю, що я на правильному шляху.
— О, ні. Тобто так, я вдячна і сподіваюся, що ти мене повернеш. Я знаю, що вчинила багато поганого... — вона похитала головою. — Але взагалі-то я говорила про тебе.
— Я живий. Це ти мертва. Пригадуєш?
— Ти не мертвий. Але я не впевнена, що ти живий. Не насправді живий.
Ох, ні, не про це ми маємо говорити, подумав Тінь. Взагалі не це ми маємо робити.
— Я люблю тебе, — сказала Лора без жодних почуттів у голосі. — Ти мій цуцик. Але коли ти насправді мертва, то бачиш речі чіткіше. Так, ніби там, де мав би бути ти, нема взагалі нікого. Розумієш, ти ніби здоровенна, матеріальна дірка у світі. У формі людини... — вона спохмурніла. — Навіть коли ми ще були разом... Я любила бути поруч із тобою, бо ти мене обожнював і готовий був зробити для мене все, що завгодно. Але часом я заходила до кімнати і мені здавалося, що там нікого нема. Тоді я вмикала або вимикала світло, і розуміла, що ти там. Що ти сидиш там сам-один: не читаєш, не дивишся телевізор, не робиш узагалі нічого.