Вона погладила його по голові і запросила до квартири, а по всьому поскладала його речі у чорний пакет і викинула до сміттєвого контейнера на задньому дворі якогось готелю за кілька кварталів від свого помешкання. Пістолет і гаманець вона сховала до окремого пластикового пакета з супермаркета, притрусила рештками їжі і полила кавовою гущею, зв’язала і викинула до смітника на автобусній зупинці.
Вона не залишала собі нічого на пам’ять.
На заході помаранчевого нічного неба мерехтить далека блискавиця — десь там, ближче до океану, — і Бількіс знає, що скоро знову задощить. Вона зітхає. Вона не хоче, аби її застав дощ, тому вирішує повернутися до свого помешкання, залізти у ванну, поголити ноги (здається, вона тільки те і робить, що голить ноги) і заснути.
«Як зійде ніч до мого ложа, я шукаю того, кого моя душа жадає, — шепоче вона. — Хай вкривають мене поцілунки його уст. Коханий мій належить мені, а я — йому».
Вона піднімається тротуаром на пагорб, де запаркована її машина.
Її наздоганяє світло фар, наближається до неї, сповільнюється. Вона повертається обличчям до дороги й усміхається. Усмішка застигає, коли вона бачить, що то довжелезний білий лімузин. Чоловіки на довжелезних лімузинах люблять трахатися в довжелезних лімузинах, не поспішаючи до усамітненого вівтаря Бількіс. Хоча, це можна перетворити на інвестицію.
Вкластися в майбутнє.
Тоноване вікно опускається. Бількіс з усмішкою підходить до лімузина:
— Привіт, солоденький. Чогось шукаєш?
— Ніжної любові, — лунає голос із заднього сидіння лімузина. Вона зазирає досередини, так далеко, як тільки дозволяє їй відчинене вікно — вона знає дівчинку, яка сіла в лімузин, а там виявилось п’ятеро п’яних спортсменів, які сильно її пом’яли. Але в машині тільки один козел, принаймні більше нікого не видно. Виглядає молоденьким. Він не схожий на людину, яка буде їй поклонятися, але в нього, судячи з усього, є гроші. Грубі гроші, які він вкладе їй у руки — теж енергія. Колись вони називали її барака. Таку енергію в ці дні теж можна незле використати. Зрештою, нині кожна дрібниця помічна.
— Скільки? — питає він у неї.
— Залежить від того, чого тобі хочеться, і як надовго. І чи зможеш ти собі це дозволити, — з вікна лімузина пахне чимось смаленим. Запах горілих шин і перегрітих мікросхем. Двері відчиняються.
— Я можу заплатити за все, чого забажаю, — каже козлик. Вона нахиляється до машини і зазирає у салон. Крім козла, там немає нікого. Товстомордий малий не видається навіть достатньо дорослим, аби купувати випивку. Але він один, тому вона залазить до машини.
— То ти мажорчик?
— Мажорніший за мажора, — він підсовується шкіряним сидінням ближче до неї. Малий рухається не дуже зграбно. Вона усміхається йому.
— Що ж. Не можу сказати, що мене це не заводить, золотце. Ти, певно, один з тих молоденьких айтішників, про яких я читала?
— Так. Серед іншого. Я Технохлопчик, — він здувається і надувається, чисто як ропуха. Машина рушає. — Отже, Бількіс. Скажи мені, за скільки ти візьмеш в рот мого хуя?
— Як ти мене назвав?
— Бількіс, — повторює малий. А тоді співає, недолуго кривляючи Мадонну: — Ти нематеріальна дівчинка в матеріальному світі...
У тому, як він це робить, є щось завчене: так, ніби він практикував цей діалог перед дзеркалом.
Вона більше не усміхається. Її обличчя змінюється, погляд стає мудрішим, гострішим, важчим:
— Чого тобі треба?
— Я ж казав. Ніжної любові.
— Я дам тобі усе, що ти захочеш!
Їй треба вибратися з лімузина. Вона розуміє, що машина їде надто швидко, щоб вона могла вискочити на ходу, але в неї все вийде, якщо вона заговорить йому зуби. Що б тут не відбувалось, їй це не подобається.
— Ти питала, чого мені хочеться... — він на мить робить паузу. Облизує губи. — Я хочу чистого світу. Хочу мати владу над завтра. Хочу еволюції, деволюції і революції. Хочу, щоб наш вид перемістився з нижчих повітряних потоків до головних течій. Такі, як ти, живуть під землею. Це неправильно. Нам належиться сяяти у світлі софітів. Попереду, в центрі. А такі, як ти, настільки довго сиділи під землею, що розучились бачити.
— Мене звуть Аїша. І я не розумію, про що ти. Там, на розі, на Сансет є дівчинка, яку звуть Бількіс. Якщо ми повернемось туди, зможеш мати нас обох...
— О, Бількіс... — він театрально зітхає, — у цьому світі дуже обмежена кількість віри. Ми наближаємося до межі того, що вони можуть нам дати. Криза довіри.
Тоді він іще раз зітхає, і наспівує, його голос безбарвний, він гугнявить «Ти аналогова дівчинка у цифровому світі». Лімузин вписується у поворот на завеликій швидкості, і його кидає на неї. Водія не видно за тонованим склом. Раптом її пронизує безпричинна певність, що машину насправді ніхто не веде, і лімузин, як ті машинки з мультфільмів, несеться по Беверлі Гілз власною волею.
Козлик простягає руку і стукає по тонованому склу.
Машина сповільнюється, і Бількіс, не дочекавшись, поки та зупиниться, штовхає двері і напіввискакує, напівпадає на асфальт. Дорога, на якій вона знаходиться, обгинає пагорб. Зліва від неї крутий схил, справа — провалля. Вона біжить дорогою.
Лімузин став.
Починає дощити, її високі підбори ковзають і підгинаються на мокрому асфальті. Вона скидає взуття і біжить, мокра до нитки, і виглядає місця, де зможе зійти з дороги. Вона налякана. Так, у неї є могуть, але це сила голоду, чари розкішниці. Вона довго берегла її живою у цих землях, але для всього, окрім виживання, вона послуговується пильним зором і гострим розумом, своєю статурою і впевненістю.
Справа від неї — металева загорожа, яка не дає машинам зісковзнути з дороги, і тепер попід нею стікає ціла ріка води, а стопи Бількіс починають кровоточити.
Вогні Лос-Анджелеса розповзаються перед нею, блискотлива електромапа уявного королівства, рай, що розпростерся по землі, і вона знає, що все, що їй потрібно, — це зійти з дороги. Тоді вона в безпеці.
«Шкіра моя темна, та душа благочинна, — шепоче вона до ночі, і говорить до дощу. — Я троянда суданська, я лілія долин. Ввійди до мене вином і почастуй мене яблуками: бо хвора я від любові».
Тризубець блискавки пропалює нічне небо зеленню. Вона спотикається, пролітає кілька метрів, обдирає ногу і лікоть, підводиться, а тоді бачить, як світло фар ковзає схилом пагорба в її напрямку. Світло наближається надто швидко, аби безпечно з ним розминутись, і вона гарячково міркує: кинутись до пагорба, де машина її розчавить, чи до прірви, де вона розіб’ється? Вона біжить через дорогу, щоб притиснутися до мокрої землі, щоб видряпатися догори. Білий лімузин тим часом заносить на слизькій дорозі, що обгинає пагорб. Він стрімко наближається, чорт, їде — чи пливе? — не менш як сто тридцять кілометрів на годину. Бількіс хапається за бур’яни, за болото, і вона знає, що зможе піднятись догори і втекти. Але мокра земля не тримається купи, і вона падає назад на дорогу.
Машина врізається в неї з такою силою, що її відриває від землі і кидає в повітря, ніби солом’яну ляльку. Вона приземляється позаду лімузина, і від удару в неї дробиться таз і тріскає череп. Холодна дощівка стікає її обличчям.
Вона починає проклинати свого вбивцю. Вона кляне його безгучно, бо не може поворухнути губами. Вона проклинає його сон і його яву, його життя і смерть. Вона проклинає його так, як може клясти тільки та, хто по батькові є напівдемоницею.
Двері автівки відчиняються. Хтось підходить до неї.
— Ти була аналоговою дівчинкою у цифровому світі, — знову немелодійно наспівує він. Тоді каже: — Ви просто блядські мадонни. Ви всі блядські мадонни.