І йде геть.
Хряскають двері машини.
Лімузин розвертається і вперше повільно переїжджає її. Колеса дроблять її кістки. Тоді лімузин розвертається і ще раз наїжджає на неї.
Коли нарешті машина рушає геть, униз, на дорозі залишається тільки каша з червоного м’яса, в якій дуже складно впізнати людину. Але і ту скоро геть змиє дощем.
— Привіт, Саманто.
— Це ти, Меґ?
— А хто ж іще? Леон переказав, що тітонька Семмі дзвонила, поки я була в душі.
— Ми дуже мило побесідували. Він чудовий малюк.
— Ага, чудовий. Нехай залишається.
На мить запала незручна тиша, яку не порушували ні шерех, ні потріскування на лінії. Тоді:
— Як там навчання, Семмі?
— Зараз у нас тиждень канікул. Якісь проблеми з опаленням. А як справи у твоєму задуп’ї північних лісів?
— Ну... У мене новий сусід. Розважається фокусами з монетками. Зараз «Приозерські вісті» працюють над висвітленням гарячої дискусії щодо потенційного перерозподілу комунальних земель там біля старого цвинтаря, і твоя покірна слуга має написати виважений редакційний матеріал, який підсумує позицію газети, так, щоб нікого не образити і щоб ніхто навіть не здогадався, що ми з цього приводу думаємо.
— Звучить весело.
— Та не дуже. Елісон Мак-Ґоверн зникла на тому тижні. Найстаршенька у Джиллі і Стена Мак-Ґовернів. Здається, ти з ними не знайома. Хороша мала. Кілька разів сиділа з Леоном.
Уста розтуляються, ніби вона хоче щось сказати, але затуляються перш, ніж вона це сказала. Натомість вона відповідає:
— Це жахливо.
— Так.
— То... — оскільки продовжити цю тему так, щоб не зачепити болючі місця, неможливо, вона змінює тему: — То як, він симпатичний?
— Хто?
— Твій сусід.
— Його звуть Айнзель. Майк Айнзель. Нічого такий. Трохи замолодий для мене. Здоровань, виглядає... гм, яке ж це слово... починається на О...
— Огидний? Очманілий? Осяйний? Одружений?
З того кінця дроту лунає коротке хихотіння, тоді Меґ продовжує:
— Так, він і справді виглядає на одруженого. Знаєш, коли дивишся на одружених чоловіків, у них є щось таке... Ну і в ньому це теж є. Але я мала на увазі слово «опечалений».
— І таємничий?
— Не особливо. Коли він вселився, то виглядав трохи безпорадним... Навіть не знав, як утеплити вікна. І досі виглядає так, ніби не дуже добре розуміє, що тут узагалі робить. Коли він тут. Бо він певний час удома, а тоді знову кудись їде. Часом виходить погуляти. Не заважає мені.
— Може, він грабує банки?
— Точно, саме так я і подумала.
— Неправда. Це я так подумала. Слухай, Меґ, ти як? В порядку?
— Так.
— Справді?
— Ні.
Довга пауза.
— Я до тебе приїду, побуду з тобою.
— Семмі... Ні.
— Та ну, опалення полагодять і пари почнуться аж після вихідних. Буде весело. Постелиш мені на канапі. І одного разу запросиш свого таємничого сусіда на обід.
— Сем, ти що, свашка?
— Хто свашка? Після тієї диявольської сучки Клодін я думаю на якусь часинку повернутись до хлопців. Зустріла миленького дивака, коли їхала стопом в Ель Пасо на Різдво.
— Ох. Сем, тобі краще не їздити автостопом.
— А як я, по-твоєму, маю дістатися до Приозер’я?
— Елісон Мак-Ґоверн їздила автостопом. Навіть у таких містечках, як наше, це небезпечно. Я скину тобі гроші, щоб ти купила собі квиток на автобус.
— Все буде добре...
— Семмі.
— Добре, Меґ. Вишли мені гроші, якщо це заспокоїть твою совість.
— Ти ж знаєш, що заспокоїть.
— Добре, добре, сувора старша сестричко. Обніми Леона від мене, скажи, що тітка Семмі приїде, і цього разу не вийде заховати в її ліжку свої іграшки.
— Так і скажу, але не можу обіцяти, що це подіє. Коли мені на тебе чекати?
— Завтра ввечері. Не треба мене зустрічати на автостанції — я попрошу Хінцельмана з Тессі підібрати мене.
— Запізно. Тессі вже в нафталіні на зиму. Але думаю, Хінцельман тебе все одно підвезе. Він тебе любить: ти завжди слухаєш його байки.
— Може, тобі слід попросити Хінцельмана написати замість тебе ту твою колонку. Подивимося. «Про переділ землі біля старого цвинтаря»: Одного дня мій дідуньо підстрелив оленя між цвинтарем і озером. У нього закінчилися кулі, тому він використав черешневу кісточку, що залишалася у нього від підобідку, що його спакувала бабуня. Кісточка влучила оленю просто в тім’ячко, і той відскочив, як ошпарений. Через два роки дідусь знову був у тих місцях, і що ж він побачив? Здоровенного оленя, в якого між рогами виросла черешня. Він підстрелив тварину, а бабуня наробила стільки пирогів, що вони продовжували їх їсти аж до Дня Незалежності...
І тоді обидві сестри засміялися.
— На оголошенні написано: «Потрібна допомога».
— Ми завжди шукаємо людей.
— Я можу працювати тільки в нічні зміни. Це стане проблемою?
— Не думаю. Я принесу вам бланк заяви. Ви працювали на заправках раніше?
— Ні. Але я подумала, що, напевно, це не так і складно.
— Ну, ви маєте рацію, тут не лабораторія ядерної фізики.
— Я тільки переїхала. В мене поки що нема телефона. Чекаю, доки підключать.
— О, розумію. Знаю цих гімнюків. Вони завжди змушують вас чекати просто тому, що можуть. Знаєте, пані, вибачте, що я це кажу, але ви не дуже добре виглядаєте.
— Я знаю. Це хронічна хвороба. Виглядає гірше, ніж є насправді. Нічого смертельного.
— Добре. Просто залиште форму у мене. Зараз нам і справді дуже потрібні додаткові руки. Ми називаємо цю зміну зміною зомбаків. Саме так почуваєшся, якщо довго на ній працювати. Добре... Лорна?
— Лора.
— Лоро. Добре. Сподіваюсь, ви можете дати раду різним пришелепкам. Вночі їх тут багато ошивається.
— Не переживайте. Я зможу дати їм раду.
Розділ тринадцятий
Гей, друзяко!
Про що ти, друзяко?
Владнай все, друзяко,
Заради нашої дружби.
Не сумуй! Ми житимем вічно
Я, ти, він — тепер всі на кону.
Був суботній ранок. У двері постукали. Тінь відчинив. То була Маргарита Ольсен. Вона не заходила — стояла там, у сонячному світлі, з дуже серйозним виразом.
— Пане Айнзелю?
— Звіть мене Майком.
— Майку... Так, Майку, чи не хотіли б ви сьогодні повечеряти з нами? Десь о шостій... Нічого такого, просто спагеті з фрикадельками...
— Все чудово. Я люблю спагеті з фрикадельками.
— Звісно, якщо ви не маєте інших планів...
— В мене немає інших планів.
— Тоді о шостій.
— Мені принести квіти?
— Якщо хочете. Але це дружнє запрошення, а не романтичне побачення, — і зачинила за собою двері.
Тінь помився. Вийшов на коротку прогулянку — до мосту і назад. Сонце висіло на небі, немов потьмянілий четвертак, і поки Тінь дістався додому, то добряче спітнів у своєму пуховику. Вже, певно, було більше нуля. Тінь з’їздив на «Тойоті» до «Дейвових смаколиків» і купив пляшку вина. Вино коштувало двадцять доларів — для Тіні це був, хай там що, знак якості. Він нічого не тямив у винах, але подумав: якщо пляшка коштує двадцятку, то вино, певно, нічогеньке на смак. Він купив каліфорнійське каберне, просто тому, що колись, коли він був молодшим і люди клеїли наклейки на задні скла своїх автівок, він побачив на якомусь задньому склі наклейку «Життя — це каберне» і дуже сміявся з неї.