Учора перед сном вона спожила три грибні шапочки. До її снів поприходили ті, хто приносили із собою страх, приходило мерехке яскраве світло, і були там кам’янисті гори, де світелка пнулись догори, як сталагміти. Вона прокинулася вночі, спітніла, і їй треба було сходити до вітру. Вона взяла дерев’яне горнятко і наповнила його сечею. Тоді поставила горнятко у сніг, надворі, і знову заснула.
Коли вона прокинулася, то вибрала з горнятка кришталики льоду, щоб залишити темнішу, концентрованішу рідину, — достоту так, як навчила її мати.
Тепер вона передала цю рідину всім, хто зібрався в шатрі: спершу Ґаґваю, тоді Яну, і зрештою Калану. Усі вони зробили по великому ковтку, і тоді Аццула осушила чашу: випила ковток і собі та вилила залишки перед їхнім богом, Нан’янінні.
У задимленому шатрі сиділи вони, і чекали, поки їхній бог заговорить. Там, у зовнішній темряві, дихав і зойкав вітер.
Розвідниця Калану була жінкою, яка вдягалась і ходила, ніби чоловік. Вона навіть узяла чотирнадцятилітню діву Далані собі за дружину. Калану міцно заплющила очі, тоді підвелась і підійшла до мамутового черепа. Загорнулася в мамутову шкуру і стала так, щоб її голова сховалась у черепі.
— У цих землях причаїлося зло, — промовив Нан’янінні. — Таке велике, що ви зникнете, якщо залишатиметесь тут, на землях ваших матерів і бабусь.
Трійко слухачів застогнали.
— То рабовласники? То великі вовки? — запитав Ґаґвай, чоловік із довгим сивим волоссям і шкірою зморщеною, мов сіра тернова кора.
— То не рабовласники. То не великі вовки, — сказав древній Нан’янінні, що ховався під каменем.
— То голод? До нас прийде голод? — запитав Ґаґвай.
Нан’янінні мовчав. Калану виступила з черепа і стала чекати з іншими.
Тепер Ґаґвай замотався у плащ із мамутової шкури і заховав голову до черепа.
— То не такий голод, який ви знаєте, — заговорив Нан’янінні устами Ґаґвая. — Але голод прийде.
— І що ж воно таке? — спитав Яну. — Я не боюся. Ми битимемося з ним. У нас є дротики і пращі. Хай навіть сотня могутніх войовників прийде з нами на битву, ми здолаємо їх. Ми заведемо їх в болота, і розкроїмо їхні черепи камінням.
— То не людська істота, — заперечив Нан’янінні старечим голосом Ґаґвея. — Воно прийде з небес, і жодні дротики та пращі не зможуть захистити вас.
— Як же нам захиститися? — поцікавилась Аццула. — Я бачила, як із неба сходить вогонь. Я чула голос, гучніший за тисячі громів. Я бачила, як ліси виривало з корінням, а річки закипали.
— Так, — сказав Нан’янінніі і замовк. Ґаґвай вийшов із черепа, схилившись, бо Ґаґвай був старий, а його коліна вже були розпухлі і вузлуваті.
Запала тиша. Аццула підкинула до вогню ще листя, і їхні очі засльозилися від диму.
Тоді до бога ступив Яну: закутав широкі плечі в шкуру, а голову розташував у черепі. Його голос лунав гучно.
— Ви маєте вирушити у подорож, — мовив Нан’янінніі. — Мандруйте до палат сонця. Там, де воно сходить, ви знайдете нові землі, і на тих землях буде вам безпечно. То буде довга подорож: місяць ввійде в тяж і спорожніє, помре і оживе двічі, і на вас чигатимуть рабовласники і чудовиська. Але я поведу вас і вбережу вас, якщо ви підете туди, де сходить сонце.
Аццула сплюнула на земляну долівку і сказала:
— Ні, — вона відчувала, як її бог пильно поглянув на неї. І все одно сказала: — Ні. Ти говориш це тому, що ти поганий бог. Ми загинемо. Ми всі загинемо, і хто тоді носитиме тебе з місця на місце, хто напне твоє шатро, хто умаслить твої бивні жиром?
Та бог мовчав. Аццула і Яну помінялися місцями. Аццулине обличчя було видно з-під пожовтілої мамутової кості.
— У Аццули нема віри, — мовив Нан’янінніі голосом Аццули. — Вона загине до того, як усі решта ввійдуть до нової землі. Та решта з вас житиме. Увіруйте: там, на схід, є незалюднена земля. Та земля стане вашою, і землею ваших дітей, і дітей ваших дітей, і семи колін ваших, і семи по сім. І була б вона вашою навічно, якби не зневіра Аццули. Наступного ранку зберіть свої шатра і пожитки та йдіть назустріч сонцесходу.
І Ґаґвай, і Яну, і Калану схилили голови і підкорилися могуті і мудрості Нан’янінніі.
Місяць зайшов в тяж і розтав, а тоді ще раз зайшов в тяж і розтав. Люди племені йшли на схід, туди, де прокидається сонце, і пробивалися крізь крижані вітри, і їхня шкіра німіла від холоду.
Нан’янінніі дотримав слова: дорогою вони не втратили нікого, крім жінки в пологах, а жінки в пологах належать не Нан’янінніі, а місяцю.
Вони здолали перешийок.
Калану покинула їх, щойно засвітало, щоб розвідати дорогу. Тепер небо чорніло, а Калану досі не повернулася. Та небо жило і мерехтіло, світло сяяло, звивалося й переливалося, пульсувало і текло, білим, зеленим, фіалковим і червоним. Аццула і її люди бачили північне сяйво раніше, та вони досі боялись вогнів — тим паче, що стільки світла на нічних небесах вони спостерігали вперше.
І поки ті вогні плавали й утворювали дивовижні фігури на небозводі, Калану повернулася, мовлячи до Аццули:
— Іноді мені здається, що я можу просто розкинути руки і впасти в небо.
— Це тому, що ти розвідниця, — відповіла священиця Аццула. — Коли ти помреш, ти впадеш у небо і станеш зіркою, щоб по смерті вести нас так само, як ти поводирюєш нам при житті.
— На сході — крижані скелі. Ми можемо на них піднятись, але так мине багато днів.
Чорне, ніби вороняче крило, волосся Калану носила довгим, як то личить чоловікам.
— Ти поведеш нас. Безпечно, — відказала Аццула. — Я помру біля підніжжя скель і стану пожертвою, яка дасть вам права на нові землі.
На захід від них, позаду, в тій стороні, яку вони покинули, там, де сонце відійшло до сну кілька годин тому, спалахнуло жовте світло, яскравіше за блискавицю, яскравіше за сонце. То був вибух чистого сяйва, і змусив він тих, хто були на перешийку, прикрити очі, спльовувати і голосити. Діти заплакали. А старий Ґаґвай прорік:
— То прокляття, про яке Нан’янінніі нас попереджав. Атож, він могутній і мудрий бог.
— Найкращий з-поміж усіх богів, — відказала Калану. — В новій стороні ми піднімемо його на високий поміст, відполіруємо бивні і череп риб’ячим і звірячим жиром, і навчимо наших дітей, і дітей наших дітей, і дітей наших дітей у сьомому коліні, що Нан’янінніі — найліпший із богів, і його ніколи не слід забувати.
— Боги могутні, — повільно, ніби вділяючи великої тайни, мовила Аццула. — Та серце могутніше. Із нашого серця боги вийшли, і в наші серця вони повернуться...
І невідомо, скільки ще продовжувала б вона свої богохульні речі, якби її не перебило те, що не терпіло суперечок.
Із заходу залунало таке ревисько, що вуха їхні закровоточили, і деяку часину вони не чули нічогісінько. Тимчасово сліпі і глухі, та живі, вони знали, що їм пощастило значно більше, аніж племенам, які залишилися у їхньому старому краї.
— Це добре, — сказала Аццула, хоч сама і не почула своїх слів.
Аццула померла в зеніті весняного дня біля підніжжя скель. Вона не дожила, аби побачити Новий світ, і її племені довелося ступити на ці землі без благословенної жінки.
Вони спиналися на скелі, йшли на південь і на захід, доки нарешті не дісталися долини з чистою водою, із річками, де роїлася срібношкіра риба, із оленями, які ніколи раніше не бачили людей і були такими ручними, що доводилося спльовувати і просити пробачення у їхніх духів, перш ніж забити їх.
Далані народила трьох синів, і подейкували, що Калану вдався остаточний магічний обряд і тепер вона могла робити зі своєю дружиною те, що роблять чоловіки, інші плескали, що Ґаґвай ще не такий старий, щоб не могти розважити діву, поки її мужа нема вдома. Достеменно відомо тільки, що відколи Ґаґвай помер, дітей у Далані більше не було.
Льодовики прийшли і розтали. Люди розселилися цими землями, створили нові племена і обрали собі нових захисників: круки і лиси, кроти, великі кішки і бізони — всі вони стали священними звірами, які позначали самість племен, і кожне з них стало богом.
Мамути на цих нових землях були більшими і повільнішими — не такими хитрими, як мамонти сибірських рівнин, а грибів панг із сімома крапками на шапочках вони не змогли знайти у новій стороні. Нан’янінні більше ніколи не мовив до племені.