Я напружений, на обличчі темні окуляри, волосся зачесане назад, весь мій череп болить, у зубах сигара (непідпалена), на мені чорний костюм «Армані», біла бавовняна сорочка «Армані» та шовкова краватка, також від «Армані». Я маю крутецький вигляд, однак шлунок крутить і в голові паморочиться. Дорогою до хімчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловіка, років сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Він плаче. Відчиняючи двері, я помічаю, що він, на додачу до всього, ще й сліпий, і наступаю йому на ногу, точніше — на її обрубок, і він впускає свого стаканця так, що дрібні гроші розкочуються по тротуарі. Я зробив це навмисно? Як ви думаєте? Може, випадково?
Потім я десять хвилин показую плями крихітній старій китаянці, яка, як мені здається, керує цим закладом, і вона навіть витягає свого чоловіка з задньої кімнати, бо я не розумію ані слова з того, що вона каже. Однак чоловік мовчить, йому байдуже до перекладу. Літня жінка продовжує цокотати, певно, китайською, і мені доводиться її перебити.
— Послухайте, стоп… — я підводжу руку з сигарою, куртка від «Сопрані» висить у другій моїй руці. — Ви не… тсс, чекайте… Тсс… Ви не можете навести вагомих причин.
Китаянка продовжує щось лопотати, хапає рукави куртки крихітною ручкою. Я відводжу її руку, нахиляюсь вперед і вимовляю дуже повільно:
— Що ви намагаєтеся мені сказати?
Вона й далі собі белькоче, широко розплющивши очі. Її чоловік вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлої крові, і тупо на них дивиться.
— Вибілювач? — запитую я в неї. — Ви хочете сказати вибілювач? — я хитаю головою, не вірячи сам собі. — Вибілювач? Господи.
Китаянка і далі показує на рукави куртки «Сопрані», а коли повертається до простирадл за її спиною, голос починає пищати октавою вище.
— Є дві важливі речі, — перекрикую я. — По-перше, не можна вибілювати «Сопрані», нізащо. По-друге, — і ще голосніше, досі одночасно з нею, — по-друге, такі простирадла можна дістати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогі, й мені справді потрібно їх відчистити…
Але вона не припиняє говорити, я киваю, наче розумію цю маячню. Потім посміхаюсь і нахиляюся просто до її обличчя.
— Якщо-не-затулиш-свій-довбаний-рот — я-тебе- вб’ю — ти-мене-розумієш?
Китаянка збентежена, її белькотіння стає ще швидшим, очі досі на лобі. У неї зовсім невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалісно показую на плями, але, розуміючи, що це не має сенсу, опускаю руку і намагаюсь все ж зрозуміти, що вона каже. Потім побіжно перебиваю її знову:
— Послухайте, у мене дуже важлива обідня зустріч, — я дивлюся на свій «Ролекс», — «У Губерта», за тридцять хвилин, — потім знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. — І вони мені потрібні… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустріч «У Губерта» з Рональдом Гаррісоном за двадцять хвилин, і ці простирадла мені потрібні чистими вже у другій половині дня.
Але жінка не слухає, меле щось своєю дивною, судомною мовою. Я ніколи раніше не вчиняв підпалів, а тепер починаю думати, як же це робиться — які матеріали потрібні, бензин, сірники… чи краще взяти рідину для запальнички?
— Послухайте, — опанувавши себе, монотонно кажу я і нахиляюся ще ближче до її обличчя (її рот хаотично рухається, вона повертається до чоловіка, і він встигає кивнути під час несподіваної коротенької паузи), — я не можу вас зрозуміти.
Я сміюся з того, наскільки абсурдна склалась ситуація, б’ю рукою по прилавку й озираюся — подивитися, чи немає тут когось, з ким можна поговорити, але в залі порожньо.
— Це божевілля, — буркочу я й зітхаю, потираючи обличчя. А потім різко обриваю сміх, раптово розізлившись, й гарчу на неї: — Ти ідіотка. Я не можу з цим впоратися.