— От ми й думаємо — хто, — підхопив Сердюк. — Якби це були ми або ви, пробачте, звичайно, то вигадали б щось таке…
— Елегантніше, — підказав Можейко, — щоб підозр не викликати. А це хтось такий, у кого явно кульгає криміналістика. От він і засвітився — поки що перед нами. Ну, звісно, й перед вами…
— А Птеродактиль — найбільш підозрілий, — перебив Сердюк. — По-перше, він не наша людина. Ніхто за нього не поручиться. А Панасюк увів його до слідчої групи. Він у курсі практично всього. А по-друге, це він у комп’ютері мастак, а стосовно криміналістики може дати маху. От думав і недодумав. І потім, діяльність його з нашого боку практично не піддається перевірці. От як ви перевірите, що він там цілий день робить на своїх комп’ютерах? Із ким спілкується, що передає…
— Івановичу, — сказав Можейко, — треба подивитися його справу — Карповича тобто.
— Де я тобі візьму його справу? — обурився Кобища. — Придумали: то обшук, то справу перевірити. Він у нас в управлінні взагалі на чесному слові! Карпович дійсно перебуває на строковій службі у внутрішніх військах. Є в нас тут частина МВС — ви ж знаєте. То там він офіційно служить. Це його командир частини неофіційно нашому генералу презентував як цінного кадра — кажуть, він дійсно якийсь своєрідний комп’ютерний геній. У нас навіть документів його немає. А за спиною начальника такі речі крутити — самі знаєте… Поїдете туди — хто з вами говоритиме? Інша парафія, хоча теж МВС. А от Панасюк наш потім точно знатиме.
— Так… — підказав Можейко, — а ви поговоріть із генералом.
— Ні, — відрубав Кобища. — Це відпадає.
— Чому? — здивувалися обоє. — А як, не дай Боже…
— Хлопці, — сказав Кобища, — ви хороші хлопці й дуже розумні, в чому я щойно черговий раз переконався, але все-таки не бачите деяких речей…
— То поясніть нам! — насідав Можейко. — Ви патрон.
Мобільний у майоровій кишені наполегливо подавав сигнали.
— Херня це все щодо програміста, — заявив Кобища, витягаючи телефон. — Можливо, я вам скажу дійсно таке, що заслуговує на увагу… — І вже в трубку: — Так, Кобища…
Він слухав, і обличчя його на очах підлеглих ставало сірим і жорстким.
— Прізвище встановили? — коротко спитав він. — Зараз буду.
Телефон опинився в кишені. Сердюк з Можейком мовчали, дивлячись на шефа.
— Прізвище тітки як? — майже по складах запитав він.
— Якої тітки? — не зрозумів Можейко.
— Толика вашого. Того, що від армії косив.
— Е-е… Венгренович!
— Немає більше тітки, — похмуро промовив Кобища. — …вашу мать… Їдьмо.
Він наперед уявляв собі картину, яку побачить за півгодини. Скромне житло самотньої жінки літнього віку, сама господиня лежить десь посередині кімнати чи в кутку. Кульовий отвір в… Втім, яка різниця? У кімнатах, не виключено, все перекинуто. А може, й ні. Пострілу, звісно, ніхто не чув — глушник. Одного лише не міг уявити майор. Однієї деталі, надзвичайно важливої. Що на витоптаному старенькому килимі поруч із тілом валятиметься груба залізна сковорода з діркою акурат по центру.
XXXII. Слідами мерця (продовження)
Його не було дві доби. Перші три години вона просто не знала, чим зайнятися, тиняючись по квартирі, гортаючи книжки, які знаходила на полицях, не розуміючи змісту. Потім увімкнула телевізор, але вчасно схаменулася — вимкнула. Адже там по одному з каналів іноді передавали таке, що самій слухати й дивитися було страшно. Потім сиділа біля вікна, сховавшись за фіранку і дивлячись у двір. Думала, всі очі видивиться. Вона, звичайно, вірила йому. Просто так узяти й покинути, не попередивши, він не повинен. І все-таки…
«Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся — перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке — зачіску, колір волосся, ще там що, — аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем — на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…»