— Чого ж тоді ти так переживаєш? — не зрозумів Борис.
— А я ще в більшому, — відказав Щорс і додав: — На жаль…
Настала пауза.
— Ну і куди я повинен їх привезти?
— Ти не повинен, — безапеляційно заявив Щорс. — Нехай вона везе. З тобою я нічого не хочу мати. І якщо…
— Не вийде, — сказав Борис. — Вона більше в ці ігри не грає. Так що доведеться зі мною.
— Ні, вибач! — вигукнув той. — Краще я ще два роки тут сидітиму.
— Невже в мене така жахлива репутація? — здивувався Борис. — Отже, ти все-таки дивишся шостий канал?
— Або вона — або нічого.
— І ти далі сидиш по вуха в лайні…
Щорс мовчав.
— Послухай, — почав знову Борис. — Вона зараз у безпеці, й тягти її знов у ці справи я не буду. А для мене… Для мене тепер це має відносне значення. Скоріш за все, я просто викину їх на смітник, якщо вже сам не можу дати ради. Зрозумів?
— Постав себе на моє місце! Як мені з тобою зустрічатися? Ти вже купу людей на той світ спровадив, двох з моєї родини…
— Яких двох? Ти що, хлопче? — не зрозумів Борис. — Ромазан — моя робота. Так треба було. А хто ще?
— Тітку мою два дні тому застрелили у власній квартирі.
— Це не я, — сказав Борис. — І Олега Маліцького також не я.
— Якого ще Олега?
— Один з тієї, як ти кажеш, купи людей. Не знаю я конкретно нічого про ті дискети, але їх шукають такі люди, що… Послухай, якщо ти не перестанеш пускати нюні, вас взагалі всіх переб’ють. І тебе знайдуть рано чи пізно. Якщо ти матимеш дискети, це вихід для тебе?
— Так, — відповів Щорс, — можливо. Сподіваюся.
— Тоді призначай місце. Але запам’ятай — я озброєний і… Словом, краще зі мною не гратися. Якщо за тобою хтось стоїть і ви щось замишляєте, майте на увазі — я не здамся. І дискет не віддам також.
Наталка з’явилася за кілька хвилин, тихо прочинила двері й сіла поруч. Рука торкнулася його плечей та волосся.
— Я… я не хотіла… Вибач мені. Я дуже перехвилювалася…
— Добре, — промовив він, не змінюючи пози. — Забуто. Іди, я дуже змучений.
— А… можна, я біля тебе?
— Я ледь живий і ні на що не здатний. Завтра в мене зустріч із твоїм Щорсом. Мушу виспатися.
— А мені нічого не треба, — сказала вона. — Я тільки лежатиму поруч.
Борис нічого не відповів. Рипнули пружини, і поруч з ним під ковдрою угніздилося ніжне тепло. Вона пригорнулася до нього й затихла. Невідомо, хто з цих двох по-своєму змучених людей перший потонув у темряві сну.
XXXIII. Хто є хто
Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку.
— Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати?
— Кажи, — зітхнув Кобища.
Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці.
— Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити.
— А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу.
— Алло?.. — тепер говорив чоловік.
— Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви?
— Хакер.
Давно не було…
— Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи.
— Мені потрібно з вами зустрітися.
— Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я…
— Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду.
— Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших?
— Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття.
На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти.
— Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас.
Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері.
Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей?