Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович.
Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець:
— Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає?
Той лише мовчки підвів голову.
Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз:
— Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? — А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав:
— Мені кінець. Я заплутався у такому, що… — Він махнув рукою.
— Розповідай, — попросив майор.
Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка.
— Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню.
— Я подумав, — промовив Карпович, — якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні…
— Навіщо ти назвався Хакером?
— А хіба з мене не був би хакер? — намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. — У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, — чітко та роздільно промовив програміст, — вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»?
— Ні, — знизав плечима Кобища. — Вперше про таке чую. А що це за банк?
— Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі?
— Ні, — повторив майор. — Не чув, щоб це фігурувало у справі.
— Усе ясно, — підсумував Карпович. — От і догрався.
— Ну! — підігнав Кобища.
— Це серйозні речі, — промовив той. — Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію.
— Якого начальника?
— Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії…
— Може, ти випив замало? — запитав Кобища. — Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв?
— А ви не здасте мене? — якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний.
— Не здам, — сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: — Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить…
— Я працюю на нього з самого початку. — Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. — Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС.
— Знаю, — перебив Кобища, — і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана?
— Господи, звідки ви взяли? — злякався Карпович. — Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте?
— А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, — посміхнувся Кобища. — Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові — вже давно був би в наручниках. Х-хакер…
— Не маю ніякого відношення, — продовжував клястися той. — Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю!
— Ну гаразд, давай по суті.
— Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи — доповідати виключно йому. І більше нікому!
— Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю…
— Це ще не все… — Карпович зібрався з духом. — А вам казав мізки пудрити.
— Як це — пудрити?