Поруч із Карповичем працювало ще двоє програмістів — обидва з СБУ. Очевидно, це й було причиною піднесення настрою Птеродактиля, адже він автоматично переставав бути основним, єдиним компетентним «комп’ютерним» свідком того, що відбувалося. Головним у цій справі було призначено новоприбулого — Ігоря, головного програміста цього шановного відомства, проте відчувалося, що він у вирішенні питань автоматично віддає пріоритет Карповичу, очевидно, відчуваючи його перевагу, і це за умови, що навіть не підозрює, що новоявлений хакер, який сидить поруч, кілька днів тому зламав усю його систему і гуляв там, де хотів. Що б він сказав, якби дізнався про це?
Усіх викликали дві години тому, коли Хакер знову виявив себе, намагаючись увійти в комп’ютерну мережу банку «Трансєвроінвест». Упродовж двох годин його намагалися відстежити — марнісінько. Провайдери й гадки не мали, що за їхньою допомогою вже кілька місяців намагаються зламати один із найвідоміших у світі банків.
Та бельгійські інженери із захисту інформації також не спали й невтомно ставили перепони на його шляху. Уся система відразу припиняла працювати, і невтомний трудівник, побившись кілька хвилин «головою об стіну», припиняв спроби. Ще кілька хвилин система розблоковувалася, адже банк повинен працювати, і тоді він починав знову. Через новий сервер, яких по світі було розкидано безліч.
— Щоб я здох, — сказав якось Ігор, — якщо це він і валив усіх з «Беретти».
На запитальний погляд Кобищі він же й пояснив:
— Як на мене, неможливо бути однаковим віртуозом у таких кардинально протилежних речах. Це вже фантастика. Хоч у кіно показуй…
— Що там — без варіантів? — запитав Міщун.
— Без варіантів, — зітхнув Карпович. — Вислизає.
— Та воно все одно нічого не дасть, — додав Ігор, — навіть якщо й накриємо його отой найперший сервер, через який він плутає сліди. Він туди також по-піратськи вдерся. Там не знають ніяких його координат…
— І що — ніякої перспективи? — запитав майор.
— Практично, — відповів Ігор. — Хіба що…
— Що ж ми зовсім безсилі? — обурився есбеушник.
— Хакер… — пояснив Карпович. — Їх роками ловлять.
Кобища дістав сигарету, хоч під стелею і так уже висіла хмара.
Панасюк міряв кроками кімнату й сопів, не промовляючи ні слова. Спочатку він ще кидав якісь репліки, а тепер зовсім замовк.
Усі вони, здавалося, чекали лише одного — коли цей комп’ютерний зухвалець припинить спроби й дасть їм можливість розійтися по домівках.
Ситуація змінилася несподівано.
— Глянь, — вигукнув Карпович, — не спи, з’явився ще один гість! Відстежуємо!
Усі скупчилися біля комп’ютерів, втупились у монітори, хоча все одно нічого не розуміли.
— Засік?
— Є, визначаємо.
— Бляха… Він увійшов!
— Ще ні. Але вони не можуть блокувати!
— Нічого подібного. Система заблокована, а він уже там. Він входить. Бачиш, частина мережі не блокується. Все, гайки! Вони не можуть її вирубати!
— Зараз повністю вирубляться. Усе знеструмлять. У них нема іншого виходу — інакше кранти.
— Нічого не дасть. Вони вже робили це. Я зрозумів. Там вірус, — сказав Карпович. — Шановні, там вірус! Він входить у програму свого вірусу, інстальованого туди давно. Очевидно, вони навчилися якось блокувати вхід, і він довгий час не міг увійти туди, а зараз… Глянь!
— Усе, їм гаплик… — звісно, Ігор промовив інше слово, яке точніше відображало міру катастрофи у комп’ютерній мережі банку.
— Що? Поясніть щось! — не втримався Кобища.
Але всі троє хлопців бігали пальцями по клавіатурі й не звертали на вищі чини ніякої уваги.
Панасюк також проштовхався до екрана й тепер їв очима незрозумілі таблиці та символи, дихаючи в потилицю Карповичу.
— Є, — сказав Ігор. — Гадом буду, є! Але він, сука, вже скінчив.