А далі життя перетворилося на щось сумне та сіре. Наче хтось опустив завісу. Навряд чи той, кого ти знаєш як Бориса, може пригадати з наступних кількох років свого життя щось не те що яскраве — взагалі хоч що-небудь. Мама померла, коли він уже став підлітком. Батько… Той, кого ти знаєш як Бориса, не любить цього згадувати, щоб не спаплюжити світлої дитячої згадки про того, ще Віталикового, батька. Загалом, сумна історія, суть якої, гадаю, ти зрозуміла.
Ти думаєш, той, хто пізніше перетворився на Бориса, з часів ранньої юності виношував плани помсти за вкрадене дитинство? Ні в якому разі. Події, про які я тобі розповів, взагалі випали з пам'яті, буду тепер казати, моєї. Ніколи я навіть не мав згадки про це. Життя обтесало, мені вдалося знайти в ньому сяке-таке місце. Навіть отримати освіту. А потім… Поїздки по закордонах, добування грошей, речей, бажання отримати від життя максимум соку та задоволення. Мені навіть подобалося, як я живу. Це було вдруге в моєму житті, коли мені все подобалося, і я вдруге увірував у те, що все так і відбуватиметься далі.
Але невдовзі ця впевненість вдруге розлетілася на друзки. Одного разу з власної дурості, як іноді буває, я застудився. Спочатку дивився на хворобу крізь пальці, а потім прихопило серйозніше. Температура трималася дуже довго. Мені порадили обстежитися в онкологічному диспансері. Хворим цього не кажуть, їх дурять аж до самої смерті, хоча насправді всі там про себе все знають. Мені ж не довелося здогадуватися: до рук випадково потрапила картка, з якої я й довідався про таке захворювання, як гострий лейкоз. Уяви мій стан, коли я дізнався, що це за хвороба! Це краще не згадувати.
З шоку мене вивела одна добра людина — лікар, який мене вів. Бажаючи чітко знати свою перспективу, я в буквальному розумінні притис його до стіни. Можливо, він зрозумів, що існують люди, яким це знати необхідно, і наважився зробити для мене виняток. Так я дізнався, що більшість пацієнтів із моїм діагнозом помирає протягом року. І ще тоді вирішив, що не чекатиму, поки життя почне поступово мене залишати.
На могилі батьків я не був кілька років, і якби цього не сталося, напевно, довго ще б не спромігся туди потрапити. Там я все і згадав… Напевно, власне безсилля виявилося основним винуватцем того, що захотілося хоча б грюкнути на прощання дверима. Упродовж наступних кількох тижнів я майже молився за те, щоб ця людина виявилася ще живою. І мої молитви було почуто. Я навіть упізнав його. Дитяча пам'ять надзвичайно гостра. Я дістав зброю і тренувався нею володіти. Місяць пішов на те, щоб організувати та обставити все так, щоб отримати таке жадане усвідомлення прощального ВЧИНКУ.
Сталося все приблизно так, як я уявляв, от тільки ефект виявився значно слабшим за сподівання. Можливо, це також посприяло тому, що діставшись додому, я не пустив собі відразу кулю в скроню, як розраховував. Прийнявши, очевидно, мене за когось іншого, твій дядько намагався відкупитися спочатку грошима, а потім віддав таємницю, за яку, як він думав, його збираються вбити. Якби я знав тоді, що мої плани дещо зміняться, то не натиснув би на спуск так швидко. Він усе-таки зрозумів, хто я такий, і витримка зрадила мене.
Отож, такої сатисфакції мені виявилося недостатньо. Думка, що, можливо, зруйнувавши до кінця задуми вже мертвого, я отримаю щось більше, мені почала імпонувати, тим паче, що вона якось відсувала у відомих межах і мій власний кінець. Ще встигнеться, думав я.