— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!
Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:
— Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…
— Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!
Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.
— Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…
— Я розумію, — після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. — Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…
Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.
— Лікарю, — мовив нарешті Борис. — Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?
Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.
— Це я можу, — відповів лікар. — Звичайно.
Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям — на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.
Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.
— …Твою ж мать… з помічниками…
Це було сказано спокійно і водночас розпачливо. По столі розкотилися таблетки двох видів — кругленькі блискучі, жовтавого кольору та рожеві довгасті з вибитими кількома літерами, якщо придивитися. Вигляд ліків красномовно свідчив про те, що принаймні один із препаратів, які містилися у коробочці, був не тим, що позначалося на етикетці.
Можейко мовчки дивився у стіл, знаючи, що зараз почує.
— Миттю до фармакоуправління, — крізь зуби видихнув майор. — Відразу телефонуєш сюди по мобільному. Не їдеш, а телефонуєш! Міг би й дорогою сюди це зробити…
Можейко мовчки вийшов за двері, а майора знову обсіли докучливі думки. Арешт Хакера як комп’ютерного злодія з огляду на обставини втратив актуальність. Затримання ж його як кілера, який тримав у страху місто, також уже не мало того сенсу, того значення, що спершу. Адже всі його жертви виявились кримінальними елементами різного ґатунку. Таким чином, низку вбивств, скоєних безпосередньо ним, можна було розглядати як свого роду кримінальні розбірки і з чистим сумлінням не лізти зі шкіри задля їх розкриття. Але… Попри все, існував ще один нюанс. Напевно, Кобища просто не бажав сам собі зізнатися, відкрити очі на факт, що той, кого називали Хакером і хто, незважаючи на обидві згадані обставини, все-таки цілком вписувався в рамки такого поняття, як злочинець, упродовж усього слідства тільки й робив, що товк його, Кобищу, носом у багно, а всі, хто був поруч, за цим спостерігали. Слідчий уперто не бажав розглянути вкрай неприємний варіант: можливо, саме це змушує його робити ще одне зусилля в надії на успіх.
Скільки потрібно чекати? Що там: відразу скажуть, що це за ліки, чи доведеться мучитися, поки з ними робитимуть якісь процедури? А може, припущення, що звідси потягнеться ще одна нитка до Хакера, — одна з його багатьох помилок у цій справі? До того ж десять проти одного, майор це розумів, що цього хлопця давно вже немає в місті.