Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом.
Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера з оригінальним прізвиськом, за кілька місяців поставивши на вуха все місто.
Та разом із цим наближався й мій власний фініш. Надходила та мить, коли я мав лише трохи підштовхнути його, щоб потім уже спокійно піти самому. І, дивна річ, мене чимдалі починали гризти надокучливі сумніви. Свідомістю я бажав одного, а якимось глибоким нутром почав відчувати інше. Це, очевидно, і було те роздвоєння, яке іноді відбувається з людьми у критичних ситуаціях. Відтягувати останній крок далі не було куди, а сумніви мучили дедалі сильніше. Я б сказав, це вже були не просто сумніви, а муки морального плану. Я навіть спромігся на доволі дивний як на мене вчинок — завітав до церкви. Навіть не пам'ятаю, коли бував там востаннє. Церква була незвичайна. Втім, священик, з яким я двічі спілкувався, судячи з усього, — людина надзвичайно порядна і вболіває за те, що робить. Нам так і не довелося порозумітися. Він ніяк не хотів визнати законність бажання знищити погань, яка скривдила мене, і щиро намагався зрушити чашу терезів на твою користь. Гадаю, я його дуже засмутив. Не знаю, як вирішив би я цю дилему, але ти несподівано прийшов сам. Прийшов благати мене про помилування. Можливо, благання самі по собі ні до чого б не призвели, тільки б підігріли мене. Але тобі вдалося розтлумачити мені, що від твоєї страти постраждають інші, ні в чому не винні люди — те, про що попереджав і священик. Щоправда, як на мене, це схоже на ситуацію, коли ворог, ідучи в наступ, штовхає поперед себе жінок та дітей. Ти поставив перед собою жінку, про яку розповідав, та її майбутню, ще не народжену дитину.
Що ж, у будь-якому разі забирай своє життя. Ти вимолив амністію. Покарання не відбудеться. Дякуй за це двом людям — своїй ще не народженій дитині та пастирю Дмитрові. Не знаю, напевно, йому все-таки вдалося вплинути на мене якимось чином, оскільки я, ще вчора бажаючи стратити тебе, сьогодні рятую. Ні, я не маю на увазі цю амністію. Зараз, коли я друкую її, у коридорі сидять оперативники з відділу вбивств. Вони прийшли по тебе. Доля, наче за іронією, дарує мені ще один шанс знищити тебе, від якого я відмовляюся. Тому вони отримають лише мій труп разом із твоїм комп'ютером та зброєю, на яких: будуть лише мої відбитки пальців. Отже, з твого дозволу, Хакером тепер буду я.
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде. Дилему нарешті вирішено. Звісно, твій «грюк дверима» вийшов гучнішим. Твій прощальний вчинок крутіший та видовищніший. А я… Я наостанок лише спромігся-таки подарувати життя хоча б одному пацієнтові, адже решта завжди благополучно помирали. Що ж, кожному своє, і більше я не хочу залишатися тут ні години. Адже відтепер це вже не життя, а розкладання тіла за тверезої свідомості. Це для мене занадто. Остання моя воля — зустрінься з тим чоловіком і розкажи йому, що я так і не здійснив задуманого. Його можна знайти в лютеранській церкві Христа Спасителя, що по вулиці Промисловій. Цей будинок важко сплутати з іншими. Поговори з ним. Нехай пом'яне мене в своїх молитвах, чи проклене — це залишаю на його розсуд.