— Доброго вечора, — відповів священик.
— Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік.
— Так, чим можу вам допомогти?
— Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна.
— Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість?
— Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися.
Священик дещо здивовано звів брови.
— А звідки ви приїхали?
— З Харкова.
— Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті?
— Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати…
— Як його звуть?
— Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього.
— Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви?
— А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати.
Вони зустрілися поглядами. Гість мав твердий упевнений голос, і очі його спокійно дивилися на пастиря. Важко було сказати, що промайнуло при цьому в очах Дмитра. Він голосно ковтнув, замислено хитаючи головою і відводячи погляд.
— Отже, виходить, він не зробив цього, — промовив пастир. — Я радий.
— Так, не зробив. І завдячує цим значною мірою вам. Він просив мене обов’язково побачитися з вами. Він побажав, щоб ви знали це. І ще хотів, щоб я попросив вас… — чоловік підшукав вираз, — подбати про його душу.
— А… що з ним? Яка його доля? — Пастир наче пригадав щось неприємне. — Він казав тоді, що безнадійно хворий.
— Він дійсно був невиліковно хворим, — сказав чоловік. — Але… помер не від хвороби.
— Від чого?
— Наклав на себе руки. Скоро два роки.
На якусь хвилину запала тиша.
— Самогубство — великий гріх, — сказав священик, важко зітхнувши.
Жінка стояла тихо зі сплячою дитиною на руках і весь час мовчала.
— Я розумію, — сказав чоловік, — але він просив мене побачитися з вами і розповісти про це. Це було його останнім проханням. І ще… Якщо це має значення… — Очевидно, тому, хто прийшов, важко давалися ці спогади. — Цей його вчинок врятував мене. Він наважився на це ще й у ім’я моєї ще ненародженої дитини. Розумієте? І… — він затнувся, — я також прошу вас зробити щось для нього. Те, на що ви здатні. Так уже сталося… Ми з дружиною просимо вас. Просимо за нього, адже він так хотів, і просимо від себе охрестити нашу дитину.
Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою.
— Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися…
— Саме так.
— Отже, він знав про майбутню дитину?
— Так.
— Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля…
Лише тепер жінка вперше озвалася.
— Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи…
— Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас.
— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?
— Назаром, — сказав чоловік.
— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.
— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.
Дмитро кивнув.
— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…
— Наталя, — сказала вона.
— Наталіє…
Запаливши свічки, він вийшов у захристя.
Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.
Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.
— Сідай, бо змучишся.
— Ще насиджуся в машині.
— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?
Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:
— А живий ти все-таки завдяки мені.
— Хто ж сумнівається?
— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…