Це не був театр. На її личку читалася справжня образа. Він розгубився.
— Отакої… — промовив Борис. — Це називається і у віз не сяду, й пішки не піду.
— Це називається треба думати, що кажете… — у тон йому зауважила дівчина.
— Гаразд, — сказав Борис. — Ти права. Вибач мені. І за це.
— То ви дійсно не вважаєте, що… — вона почервоніла, — що таке щось по відношенню до мене — це ідіотська думка?
Тепер він мимоволі посміхнувся.
— Ну, правду кажу… Взагалі, я гадаю, маленький скромний поцілунок був би доказом цього і остаточним розв’язанням конфлікту… — Борис підвівся зі стільця, нахилився і легко притулився губами до її щоки. Це був приємний дотик. Вона навіть не поворухнулася.
— От і все, — констатував він. — Хоча, ти мене образила також, тому справедливо було б…
Він замовк на півслові й застиг біля столу. Наталя зробила якийсь рух, наче їй було незручно сидіти, потім швидко підвелася і підійшла до нього, взяла за лікоть.
Борис відчув її губи — теплі та приємні. І більше нічого — не розкуштував.
Вона сіла на ліжко, а він на своє місце за столом.
— Я щось приготувала…
— Тягни сюди.
— А ви що, з цього барлогу взагалі не виходитимете?
— Побачу по твоїй поведінці, — пожартував Борис.
Вона принесла тарілку і простягла йому.
— А я чула, що на комп’ютері можна гратися у всякі цікаві ігри… Ви вмієте?
— Мені тільки цього бракувало.
Раптом він подивився на неї і запитав:
— А ти хочеш? На, спробуй. Я маю дискету з однією грою.
Він поміняв дискети у дисководі й увійшов до програми. На екрані з’явилися симпатичні вертольотики, на яких літали якісь гноми. Наталя сіла на його стілець і з цікавістю слідкувала за подіями на моніторі.
Не дуже впевнено Борис почав набирати на клавіатурі якесь слово. На екрані з’являлися латинські літери.
— ASHES? — прочитала Наталя. — Що це означає?
— Нічого. Просто пасворд. Пароль свого роду, щоб запрацювала оця програма. Дивись!
За вертольотиком на екрані полював страхітливий змій, який дихав полум’ям. Та варто було сісти на землю, як із печери вилазила істота, схожа на динозавра, і також виявляла неабияку агресію. За кілька секунд після початку гри хтось із них обов’язково «з’їдав» Наталю. Кілька разів вона намагалася впоратися, але завжди безрезультатно. На її личку з’явилося завзяття.
— Важко! — поскаржилася вона. — Дуже важко перший раз так грати. А можна зробити, щоб не було хоча б когось із них? Проти двох я не впораюся!
— Зараз спробуємо.
Борис нахилився поруч із нею і, старанно добираючи літери, знову щось набрав.
— Як-як? PESSVENSARIS? Що вони таке вигадують? Дурниці якісь! Язика можна зламати!
На екрані знову з’явився той самий вертоліт. Борис сів на ліжко і продовжив трапезу. Тепер у неї виходило значно краще. Самому динозавру впоратися виявилося складно.
— PESSVENSARIS, — повторив подумки Борис, дивуючись і собі, що такий дивний набір літер було обрано як пароль для початку гри. Слово наче й звучало, викликаючи якісь асоціації, і разом з тим являло собою повну нісенітницю. Наче інформація, що знаходилася на тих клятих дискетах. І раптом…
Раптом його пропекло думкою. А що як інформація з дискет також була свого роду пасвордом для чогось? Для якоїсь божевільної гри? Інакше для чого ховати результати матчів, усім відомі й давно вже забуті? Для чого, вдершись до квартири з ножем у руках, допитувати дівчину? Щоб прочитати уривок із твору класика? Що як вона сама — оця банальна і, відверто кажучи, нецікава інформація є ключем до чогось надзвичайно важливого? Якщо пасворд ASHES складається з п’яти букв, a PESSVENSARIS із дванадцяти, то чому ще якийсь не може складатися з кількох тисяч? Чому ні?
Борис вийшов із закутка, наче йому стало спекотно. Визначити справжню цінність свого припущення він не міг. Що це? Геніальне відкриття, яке змінить хід подальших подій, чи вихиляс перевантаженої фантазії? Він нервово заходив по кімнаті. Хотілося покинути все і їхати розшукувати Олега. Але куди? Стрілка годинника давно проминула дев’яту вечора.
— Що сталося? — запитала Наталя.
— Нічого. Просто з’явилися деякі міркування. Несподівано… І значною мірою завдяки тобі. Завтра я перевірю, чого вони варті…
XX. Пастка
За чорним пластиковим столиком поблизу колони, що підпирала стелю посеред магазину, сидів суворого вигляду огрядний широкоплечий чоловік у розстібнутому піджаку. Закинувши ногу на ногу, він оглядав магазин, час від часу походжаючи від одного прилавка до другого, потім всідався на звичне місце.