Дівчина закивала головою і, спотикаючись, побігла геть. Борис ступив кілька кроків, відчуваючи, як підгинаються ноги. Народ у барі, почувши стрілянину, очевидно, принишк, не збираючись виглядати. Зібравшись на силі, Борис кинувся у той бік, де зникла дівчина. І мало не наступив на гільзу, що покотилася по рівному ас фальту після його пострілу. Якимось дивом вона примудрилася у цій круговерті потрапити у поле його зору. Сповільнивши рух на якусь секунду, він із зусиллям нагнувся, підняв її і занурився в темряву за деревами.
На підході до будинку з флігелем тривога знову охопила його. Причину цього він знав. Наталя. Ось хто останнім часом наполегливо стимулював його інстинкт самозбереження. Її постійні побоювання робили свою справу. Вони без перебільшення врятували його і сьогодні.
Борис прихилився тремтячим плечем до високої дерев’яної огорожі, переводячи подих. Вікно флігеля не світилося. Чому? Де вона? Пішла до старих — просто потеревенити? Навряд чи. В магазин? Чи лягла спати?
На вулиці було порожньо. Десь далеко з-за повороту блимнуло фарами авто. Він дістав пістолет, накрутив на ствол глушник і тихо зачинив за собою хвіртку. Двері флігеля були замкнені. Борис постукав.
Вона сиділа на ліжку, як звичайно, залізши туди з ногами і прикрившись простирадлом. Він зрозумів це, коли почув рипіння пружин. Потім кроки.
— Хто?
Вона відчинила двері. Тільки опинившись у відносній безпеці, Борис відчув нестерпну втому і виснаження. Перекинув на столі кухля й намацавши банку з водою, почав жадібно пити. Потім упав на табурет і підпер голову.
— А чому сидиш у темряві? — нарешті запитав Борис.
— Чогось страшно стало…
— Страшно? — здивувався він, відкидаючись спиною на стіну. — Я завжди гадав, що у темряві страшніше.
— Я також, — погодилася Наталя. — А виявляється — навпаки.
Він спробував непомітно покласти пістолет до кишені плаща, сподіваючись, що дівчина ще не побачила його.
— Як ваші справи? — запитала вона. — Як сходили? Розкажіть щось…
— Усе гаразд, — голос Бориса звучав безбарвно.
— І все? Так коротко! І що, вирішили свої комп’ютерні проблеми?
— Ні, боюся, їх не вдасться вирішити взагалі. Ніколи. Так що…
— Так що?..
— Так що займуся тим, що обіцяв тобі. Я не забув.
Вона не дивилась на Бориса.
— Що ви маєте на увазі? — запитала по нетривалій паузі.
— Ну, я перевернув твоє життя з ніг на голову… Годилося б тепер дати йому якийсь лад. Щоб було принаймні не гірше, ніж до мене.
— Ну, що ви… — нерішуче заперечила вона. — Ви ж мені його і врятували… Я також пам’ятаю. Я й так, напевно, заборгувала вам…
— Ну, тоді вважай, що ти зі мною вже розрахувалася, — якимось пісним голосом зауважив Борис. — Ти мені його сьогодні також врятувала. Завдяки тобі я не втрапив у пастку.
— У яку пастку?!
Тільки зараз Борис помітив, що вона сидить на стільці навпроти нього. Очі його звикли до темряви, і він міг навіть роздивитися риси її обличчя.
— У тій фірмі, — сказав Борис, — де я купував комп’ютер, була засідка. Я вже мало не зайшов. А останньої миті згадав тебе. Як ти просила бути обережним. Причому так щиро просила, я запам’ятав. Так я і не відчинив тих дверей… Лише згодом про засідку дізнався.
Вона якось важко зітхнула на повні груди, перетравлюючи почуте. Потім затулила долонями щоки й замовкла.
— Ну чого ти? — Борис нахилився до неї. — Хіба можна гніватися за таке зізнання? Мені свого часу було приємно усвідомлювати, що я тебе врятував, що так сталося… А ти наче й не рада.
— Я рада, — гірко промовила вона.
— Ну а якщо рада, то посміхнися і давай щось перекусимо. А завтра почнемо знаєш із чого? Словом, тобі сподобається. Я навіть упевнений. Не буду казати наперед.
— З вами не занудишся… — Наталя знову зітхнула, але сказано це вже було іншим тоном.
— Нічого, скоро все зміниться, — пообіцяв Борис. — Зміниться на краще. Дай-но віддихаюся. Побачиш. Тільки не будь такою знервованою та наляканою. Добре?
Зараз він дійсно понад усе на світі хотів цього. Щойно йому неймовірно пощастило. Навіть двічі, й більше він не буде випробовувати долю.
Нахилившись ще ближче, він знову відчув її запах. Обличчя Наталине було зовсім поруч. Кілька годин тому все могло скінчитися. А це — як він сам казав — примушує переглянути власні погляди на сенс життя. Щось на зразок такого. То в чому ж той сенс?
Вона обернулася до нього. Останнім часом Борис уже знав, що рано чи пізно не втримається від цього. І зараз… Хай там як, а переживши те, що він пережив, не можна відмовлятися… Не можна, інакше теревені про сенс життя — пуста маячня.