Саме така надія ворухнулася в ньому, коли з головпошти повідомили про повернення двох листів із зворотною адресою від Наталії Косовської. Обидва було відправлено до Києва, і адресувалися вони видавництву «Славутич». Розрізавши перший, слідчий прочитав:
«Шановний Євгене Степановичу! Запропонований вами загальний ескіз проекту вважаю нераціональним. Витрати на його втілення в життя надмірні. Перспектива ж отримання прибутку найближчим часом сумнівна. Прошу Вас ще раз розглянути суть моєї пропозиції. Гадаю, при зустрічі ми дійдемо згоди.
З повагою, Борис».
Другий лист містив вибачення за зрив термінів і скарги на жорстоку творчу кризу. Відправник та адресат були ті самі. Обидва листи повернулися на адресу відправника з однієї причини — ніякого видавництва «Славутич» не існувало взагалі. Принаймні за вказаною адресою. Що могли означати такі листи? Перше, що спадало на думку, — він пудрив комусь мізки. Кому? Може, Наталії Косовській? А може, отим третім, якщо, звичайно, вони існують…
Але порозмірковувати на цю тему йому не дали. Телефонував Карпович. Голос його був розгублений.
— Олексію Івановичу, тут таке діло… Ну ви ж чули, мені наказано зустрітися з Олегом Маліцьким, а його тут немає… Кажуть, зранку не вийшов на роботу. І хлопці ваші тут… Що робити?
— Нічого, — сказав Кобища, поквапом складаючи папери. — Дізнатися про домашню адресу і чекати на мене. Дебіли ми…
— Перепрошую? — не вчув Карпович.
Важка підозра заворушилася в голові слідчого. Вони постійно недооцінювали Хакера. То в одному, то в іншому. Зовні це виглядало як збіг обставин, щасливий для цього зухвальця. Потім власна зарозумілість вилазила боком. Зараз Кобища дорого б дав за те, щоб ця підозра виявилась помилковою.
— Грозився ще тоді зникнути… — розводив руками прилизаний опер. — Казав, що плюне на все і втече. Я йому…
— Їдьмо, — не дослухав Кобища. — Та то казна-що… Треба відразу всіх збирати! Потім годину чекатимемо, поки позвозять…
«Нива» помчала до центру.
Хлопець лежав посеред кімнати на килимі з неприродно вивернутими кінцівками. Весь лівий бік його шиї, ліва половина голови та верхньої частини тіла були в крові, калюжки та великі бризки якої попідсихали на килимі, меблях і стінах. З того ж боку на шиї виднілася чимала рана. У кімнаті було не те що прибрано, але й далеко не безлад. Звичайне житло сучасного молодого чоловіка, що мешкав сам-один. Крім того, ще дві речі одразу кидались у вічі. Пробите подвійне віконне скло: навколо дірки воно взялося тріщинами, кілька уламків валялося на підлозі. А на столі, де стояв комп’ютер, поруч із клавіатурою було викладено сірниками:
Валялася і розкрита коробка, з якої брали сірники.
Обличчя слідчого було бліде, щоки позападали, а губи витончились і були зараз міцно стиснуті. Напевно, так міцно, що важко було вимовити кілька слів, потрібних у такому випадку. Тому він витяг із кишені мобільний, мовчки простягнув його Величкові, який, нічого не розпитуючи, викликав експертів.
Огляд кухні та інших приміщень не дав нічого цікавого. Все цікаве знаходилося тут. Руки його самі намацали сигарети в кишені. Цьому можна було запобігти. Більше того, цим можна було скористатися, і тоді виродок з таким екстравагантним прізвиськом міг би вже паритися у камері або — і Кобища раптом усвідомив, що не надто б засмутився, якби це сталося, — бути застреленим при вчиненні опору під час затримання.
Сигарета буквально танула в пальцях, а майор уже знав, що робитиме у найближчі півгодини. Оці секунди — це переломний момент слідства. Слідство було досі. З цієї миті мало початися тотальне полювання на цього схибленого. Іншого виходу не було. Кобища знав, що за двадцять хвилин він розшукає начальника управління, де б той не був, і отримає від нього виключні повноваження. Отримає у власне підпорядкування всі сили, що є в розпорядженні управління. Інакше він складе повноваження просто зараз, попри відмову начальства, і нехай далі київські специ копирсаються без нього, адже це все одно рано чи пізно доведеться зробити, причому з більшими втратами для себе.
Віддавши лаконічні розпорядження, Кобища вийшов з будинку й сів у «Ниву», яка відразу, скреготнувши шинами, від’їхала у напрямку управління. Хвилин за двадцять на місце мали прибути експерти. Останнє, що відчув Олексій Кобища, залишаючи місце злочину, — це потребу йти ва-банк і невпевненість, украй небажану в таких ситуаціях, а також намір ще поборотися з нею.