Ці висновки давали ґрунт для нових версій у справі. Відчинивши двері на балкон, він уже вкотре вийшов палити. З сьомого поверху гарно було спостерігати, як у темряві, скільки сягали очі, розсипалися незліченні вогники величезного міста. Незважаючи на пізній час, воно наче й не збиралося засинати. Вогні переливалися, блимали, рухалися. Кожен вогник означав місце перебування, життєдіяльності якоїсь людини. Можливо, саме за одним із цих вікон причаївся той, кого невідомо з чиєї легкої руки називають Хакером.
Що робить він зараз? Кобища був майже впевнений, що не спить. Нормальна людина не повинна безтурботно спати, спостерігаючи, як навколо неї поступово затягується зашморг. Не повинно бути спокійного сну в того, хто без перебільшення один проти всіх. Йому уявився худорлявий чоловік з фоторобота, що застиг на канапі. Одна рука його лежить поруч із тілом, спокійна та впевнена. Інша торкається під подушкою чорного металу. Зброя тепла на дотик. Він постійно тримає її у руці. Чорне волосся, зачесане на проділ, розкидалося по подушці…
Хакер справді не спав. Але пістолет з глушником не лежав під його головою, як гадав майор, а був на звичному місці. А сам він вагався, тримаючи у пальцях маленький пакетик з поліетилену. Лікоть лівої руки чоловіка, насправді так мало схожого на власний фоторобот, торкався зброї, проте хвилювання його аж ніяк не було пов’язане з думками про той зашморг. Нарешті наважившись, він роздер упаковку.
Наталя сиділа на канапі, склавши руки на колінах. Коли Борис увійшов і присів поруч, вона не зреагувала ніяк. Просто продовжувала дивитися в одну точку. Він нахилився і погладив її по щоці, а потім легенько поцілував.
— Іди до мене… — попросив він.
Та Наталя лише запитально глянула на нього.
— Ходи сюди… — повторив Борис, легенько тягнучи її. Він став навпроти, спершись на канапу одним коліном і нахилившись до жінки, яка ставала для нього дедалі більш жаданою. А Наталя просто мовчала. Борис знову нахилився і поцілував у губи, ковзнувши рукою нижче по її тілі. Вона не відсторонилася, але й не відповідала на його любощі.
— Я не можу… — зрештою тихо промовила вона. — Не хочу…
Обоє говорили все тихіше, і паузи між їхніми репліками ставали щораз довшими.
— Не можу… Зовсім інше в голові… Від цього телевізора…
Нарешті вона таки подивилася Борисові в очі й запитала:
— Що тепер буде? Як тепер? Нас хто вже тільки не шукає! І всі хочуть… — Голос її знову почав тремтіти.
— Усе буде гаразд — Він знову присів біля неї, обійнявши однією рукою. — Я ж обіцяв тобі… Я порушував колись дані обіцянки?
— Ні, — погодилася вона. — Але зараз…
— Зараз ситуація принаймні не гірша, ніж була тиждень тому. Все минеться. Не треба лише хвилюватися і намагатись прискорити події. Розумієш? Ось я і хочу, щоб ти відволіклася. Щоб ми обоє відволіклися від цього глуму, який робиться навколо. Ми ж обоє думали про це… Пробач, звичайно… Тепер я вже ні про що інше не можу думати. Я дуже хочу тебе…
Він знову нахилився до неї, притискаючись усім тілом.
— Я… справді не можу… — прошепотіла вона. — Ну, чесне слово… Сама не розумію, що зі мною діється… Від будь-якого шурхоту смикаюся…
— Ну що ж… — промовив Борис, — очевидно, це не для нас. Нічого не вдієш.