Він узагалі не думав, що ще колись побачить цього чоловіка, який — складалося враження — зник назавжди, залишивши у його пам’яті прикрі, неприємні спогади, відчуття провини за те, чого, можливо, не зумів зробити. Пастир запам’ятав його серед тисяч інших, що проходили щодня тротуаром вузької вулички під вікнами новозбудованої церкви. Проходячи не кожного ранку, але завжди в одну й ту ж годину, цей чоловік оглядався на церковну будівлю. Оригінальна архітектура будинку, не схожого на православну церкву, обов’язково привертала увагу тих, хто потрапляв сюди вперше. Лютеранську церкву збудували американські місіонери для заснованої в місті громади. Відносно невелика будівля відображала найсучасніші віяння релігійної архітектури Заходу. Більшість людей, які бували тут щодня, переставали помічати доволі високу як для одноповерхової споруди з вузькими вікнами, прямими гострокутними колонами та багатосхильним дахом. Цей же чоловік оглядався завжди. Більше того, проходячи повз огорожу, він сповільнював крок, а погляд його незмінно ковзав по мармуровій табличці, прикріпленій до стіни, на якій значилося:
«Лютеранська церква Христа Спасителя».
Попри всяке бажання пастир Дмитро не міг би визначити, який інтерес викликає в незнайомця цей заклад, але він, безперечно, існував. Одного разу цей чоловік кинув погляд праворуч і все-таки загальмував. Майже загальмував. Якусь мить повагався, навіть торкнувся рукою огорожі. Дивлячись на нього, пастир ладен був заприсягтися, що той збирається ввійти. Він вагався. Але нога незнайомця наче сама зробила крок уперед, а рука відпустила огорожу. Потім удруге. Він так і не ввійшов. Лише озирнувся ще раз, зникаючи з поля зору священика, щоб потім взагалі зникнути на кілька місяців.
Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений.
— Прошу, заходьте, — промовив священик, — я можу чимось вам допомогти?
Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано.
— Я… не знаю, — промовив він, — не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик?
— Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися?
Незнайомець знову завагався.
— Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто…
— Добродію, — перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, — ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди?
— Як ви знаєте? — здивувався гість.
— Дивлюся у вікно, — відповів пастир. — Чомусь запам’ятав вас. Одного разу я бачив, як ви мало не ввійшли, а потім передумали. Гадаю, у вас якісь проблеми, але ви не впевнені, чи можете з ними до нас звернутися…
— Саме так, — погодився незнайомець. — Саме так. Це… так би мовити, проблеми морального плану.
— Церква якраз і покликана допомагати людям вирішувати проблеми морального плану, — сказав пастир, дивлячись йому в очі. — Я був би радий допомогти вам у міру своїх можливостей.
— І ви… можете мене вислухати?
— Звичайно, це мій обов’язок.
— Навіть якщо я далека від релігії людина?
— Перед Богом усі люди однакові. Усі мають право на каяття та примирення Ф власною совістю, усім відкритий шлях до розуміння Божого слова. Якщо все-таки завітали сюди, то, напевно, не така вже ви далека від релігії людина, як вам здається.
— Можливо… — невпевнено промовив той.
— Ви можете розповісти мені, що вас турбує.
Вони присіли на лаву. Лише тоді незнайомець якось криво посміхнувся.
— Проблеми мої в тім… Як би це почати… Ну, ви, напевно, чули про такого співака — Ігоря Талькова, він загинув на початку 90-х…
— Звичайно, — відповів Дмитро, — маю навіть його записи.
— Справді? — здивувався гість. — Ну то є в одній його пісні такі слова: «Наступает момент, когда каждый из нас у последней черты вспоминает о Боге…»
— Є така пісня, — погодився пастир.
— Це наче про мене, — сказав незнайомець, уперше підвівши очі на священика.