Вони зяяли приреченістю.
— Чому ви вирішили, що знаєте власний кінець? — спокійно запитав Дмитро.
— Знаю, — немов чужим голосом промовив той. — Невиліковна хвороба. Мої дні, як то кажуть, лічені. Погодьтеся, два місяці чи півроку — це не має особливого значення. Головне — це станеться скоро.
— Дні людини відлічені Богом, — заперечив пастир. — Усе в його руках. Ви не можете цього знати. Лікарі часто помиляються, медицина у свою чергу рухається вперед, і засіб проти найстрашнішої хвороби може бути винайдено будь-якого дня…
— Ви не зрозуміли мене, — перебив гість. — Мені дійсно відомо це, і не варто мене переконувати в іншому…
— Отже, ви прийшли для сповіді. Точніше, ви вагаєтеся, чи потрібно вам сповідатися?
— Не зовсім так, — знову заперечив незнайомець. — Те, за чим я хочу звернутися, — не зовсім сповідь… Можливо, швидше порада. Мене що далі, то більше мучить лише один момент у моєму житті. Якби не він, повірте, я б не мав у чому сповідатися. Я б міг спокійно завершити своє життя, не давши собі дійти до тих днів, коли повільно помиратиму на ліжку. Так, мені відомо не тільки, коли буде кінець, а й те, як приблизно все відбуватиметься. Я знаю, що за релігійними канонами самогубство — гріх, але краще вже взяти його на душу, аніж проходити через таке. Пробачте… — отямився він, — я ухилився. Хотів про муки сумління… Вони тим надокучливіші, чим ближче відчуваєш кінець. Зараз я вирішую для себе одну проблему, і щодалі більше вагаюся. Колись, ще до хвороби, усе моє життя зруйнував один чоловік. Просто так, заради власного блага. Я… не знаю, чи зрозумієте ви мене… Це жахливо усвідомлювати! Мені не відомо, за що дароване «щастя» у такому віці здохнути від цієї хвороби, а людина ця, яка заслуговує на значно гірше, залишиться жити! Вона навіть не знатиме, що я помер! Вона не відчує мук сумління за моє зруйноване життя! Ви розумієте це? Ви здатні таке зрозуміти?
Здавалося, гість починав втрачати самовладання. Священик уже розтулив губи, збираючись відповісти гостеві, але той випередив його заперечним жестом:
— Даруйте… даруйте, я нездатний, напевно, точно висловлюватися. Але вислухайте мене до кінця. Я був свого часу скривджений цією людиною, але думки про якусь можливу помсту, конкретну помсту ніколи не навідували мене. Вони прийшли разом із цією хворобою, коли я дізнався, що не жилець на цьому світі. Відтоді все змінилося. Я зрозумів, що нічого більше не встигну зробити за цей короткий час, і спогади перетворилися на мій головний біль. Розумієте? Нав’язливе бажання відновити справедливість, помститися тепер будь-що. Можливо, раніше мене стримувало розуміння, що якби я вдався до помсти, знищив цю людину — сам остаточно занапастив би своє життя. Розумієте? Сів до в’язниці абощо… А тепер… Тепер моє життя нічого не варте! Воно і так скоро скінчиться. Мені нічого тепер втрачати! Словом, коли я остаточно зрозумів, що не зможу без цього спокійно піти звідси, то вдався до виконання плану помсти. Я доклав багато зусиль, щоб усе відбулося так, як, на мою думку, було б справедливо. Зроблено практично все. Залишився тільки останній крок. Саме той крок, який відбере в нього життя…
Незнайомець замовк.
— І що вас спонукало прийти сюди? — запитав пастир Дмитро, підвівши на нього очі.
Той сидів на лаві, схилившись і дивлячись у підлогу.
— Не знаю… Напевно, дійсно, хто б ти не був, «у последней черты» згадуєш про Бога.
— Що я вам скажу, добродію… — Священик на якусь мить замислився. — Те, що ви все-таки завітали сюди, свідчить, що ви не збилися остаточно з вірного шляху. Ви вагаєтеся. Ви не знаєте, наважитись на це чи облишити. Помста сама по собі — гріх. Якщо ж помста ще й передбачає забрати чуже життя — це великий гріх, надзвичайно великий. Це порушення однієї з головних Божих заповідей — «Не вбивай». Зробивши це, ви завдасте непоправної шкоди власній душі. Подумайте про неї. Ніхто не може знати, скільки йому призначено жити на цьому світі. Гадаю, і ви також помиляєтесь, порахувавши власгіі дні. Життя людині дає Господь. Тому людина не має права відбирати його в іншої. Зрозумійте, не вона — творець життя. Вам здається, що, покаравши того, кого вважаєте своїм кривдником, ви відновите справедливість. Ви помиляєтесь. Відновлення справедливості у руках Всевишнього.
— Нехай навіть так, — скинувся незнайомець, — але я можу не дочекатися, коли воно відбудеться!
— Це і необов’язково, — заперечив пастир. — Людина не може перебирати на себе функції Бога! Здійснивши покарання шляхом порушення Божої заповіді, ви не відновите справедливість, тільки занапастите власну душу. Повірте мені. Вдумайтеся: ви ще не завершили задумане, ця людина ще жива, а ви вже відчуваєте муки сумління. Ви не думали, що станеться після того, як заберете чуже життя? Ці муки стануть нестерпними. Зараз ви ще можете врятувати себе.