Трава загорілася великим полум'ям й освітила всю церкву, але незабаром погасла. Погасли й світильники. Одразу стало темно, як у скелі.
І ось передня стіна стала поволі розсовуватися. Щілина все збільшувалась. Показався покій, підвищений, наче сцена, а посередині — величезна статуя. Фігура сиділа на підставці, склавши ноги; вона мала п ять рук і третє око в лобі.
Ніде не було вогню, але відблиск якогось світла йшов звідкілясь збоку.
Перед статуєю стояв другий вівтар, але на ньому нічого не було.
Всі перестали стрибати і попадали на землю. Настала тиша. Тільки жерці стояли в шерензі, піднявши вгору руки, і щось бурмотіли тихим голосом.
За кілька хвилин знову почувся шум. Люди тиснулися вперед, чогось вимагали. Жерці стримували їх. Потім зійшов на сцену головний жрець, а за ним пропустили одного з молільників. Той підійшов до вівтаря і послав на нього руку.
І ось піднялася одна з рук статуї з ножем у кулаці і опустилася на руку людини, а потім трохи піднялася, щоб звільнити її. Бризнула кров; люди закричали: «Гіранг-Ту-Ун! Гіранг-Ту-Ун!»
З народу вийшов ще один чоловік. Істукан і йому пустив кров. Та, видно, не лише в цьому була справа, люди все чогось чекали, вимагали. Частіше чулися слова «Гіранг-Ту-Ун». Третій чоловік зробив те ж саме — і знову нічого не сталося.
Тоді люди загомоніли про щось інше і спрямували свої погляди на… Піпа! У того піднялося волосся… «Невже ж вони думають принести мене в жертву?» промайнуло йому в голові.
Люди тимчасом усе чогось домагалися і навіть вказували на Піпа руками. А потім на чолі з жерцем усі попрямували в його сторону!..
У Піпа підкосилися ноги. Тікати? Але куди тепер утечеш? Та й ноги відмовилися служити.
«Значить, все це було підготовлено навмисне, щоб згубити мене!» догадався неборак і відчув на чолі холодний піт.
Натовп наближався до нього. Тут і жрець, якому Піп дав гроші. Але, мабуть, його совість не дозволяла дивитися Піпу в очі, бо він вдає, що дивиться не на Піпа, а кудись повз нього і… йде мимо!
За ним навалився на Піпа народ, закрутив його, як у вирі, і… так само пройшов мимо! Усі спинилися біля комірчини факіра…
Пін не одразу зрозумів, у чому справа. Зрозумівши, був готовий стрибати, як і вони.
Жрець відчинив двері комірчини, виголосив якусь промову і з великою пошаною вивів звідти людину. Та чи можна було назвати цю істоту людиною?
Це був скелет, обтягнутий шкірою. Навіть здавалося, ніби кістки його стукотіли від руху. Довге чорне волосся й борода закривали все обличчя, і звідти лише дивилися величезні білі очі. Одягу на ньому ніякого не було, а замість того на шиї була припасована колода, які колись надівали на буйних злочинців у Китаї та Монголії. Треба тільки дивуватися, як він міг жити взагалі. Але очі свідчили про надзвичайну силу волі цього фанатика, і ця воля підтримувала в ньому життя.
Піп багато чув про факірів, навіть бачив їх у цирку, але цей «натуральний» факір справив на нього куди сильніше враження. Піп чекав, що в цій обстановці станеться щось таке, чого ніде не побачиш.
І воно справді сталося…
Факіра урочисто повели до вівтаря, де він, як і до нього прості люди, простягнув свою руку. Видно, треба було почастувати бога святою кров'ю. Та ось біда: крові у факіра майже зовсім не було.
Ледь-ледь витиснули краплю, і… чудо сталося!
Раптом у бога засвітилися всі три ока і почали навіть рухатися. Разом з тим з вівтаря, ніби з комина, повалив густий чорний дим.
Люди почали радісно співати, кричати: «Гіранг-Ту-Ун!» І ось трапилося щось зовсім незрозуміле навіть і для Піпа: у диму почав вимальовуватись якийсь образ. Мелькнув раз, мелькнув удруге і, нарешті, спинився в повітрі серед диму, ніби привид. Він хитався разом з димом, то розпливався, то ставав виразніший і поступово набирав людської подоби. Мелькнув довгий одяг, потім суворе поголене обличчя. Навіть можна було впізнати, що це чоловік років сорока. На голові в нього був тюрбан, з якого висовувався султан (пухнастий пучок пір'я), а під ним сяяв, видно, брильянт. Правда, усі ці ознаки можна було вловити з перервами, частинами, бо зображення увесь час хиталося. Але взагалі факт лишався фактом!
«Що за диво?! — сушив голову Піп. — Мабуть, усе це факір наробив!»
Але, глянувши на нього, Піп повинен був переконатися, що факір тут ні при чому. Той сидів собі збоку, ніби сонний, і навіть ні на кого не дивився.