— Не бійтеся! Не про таких йдеться. Це вищий, культурний клас. Вони самі розуміють усе те, про що я кажу.
До яванців підійшов блискучий голландський офіцер, і почалася весела розмова. Яванка грала очима, помахуючи віялом; її босий кавалер жартував з офіцером, ніби зі своїм братом.
«Тут уже справжня рівноправність», подумав ван-Декер — Гейс.
Надвечір приїхали на станцію Маос. Тут поїзд спиняється на цілу ніч, і пасажири повинні шукати ночівлю у містечку. Майже всі попутники Декера їхали у Сурабайю і змушені були чекати разом з ним.
— Їдьмо разом в один готель. Я покажу вам найкращий, — запропонував лагідний плантатор.
— Це залежатиме від мого слуги, який везе мене по країні і відповідає за все, добре й недобре, — відмовився Декер.
Йому зовсім не випадало воловодитися з цими панами, особливо в Маосі. Від Маоса йшла дорога в Чилачап, до якого було тільки п'ятнадцять кілометрів. Тут були товариші, яким він давав телеграму про небезпеку для «Саардама». Треба було довідатись, чи попередили Гудаса, чи врятувався він з кораблем, чи встиг вивантажити зброю, взагалі довідатись, які їхні справи в цьому районі.
— Не забудьте вжити хінові пілюлі! — порадив наостанку плантатор. — Ця жахлива місцевість — центр пропасниці.
— Дякую, — відповів Декер, виходячи з вагона.
Там його вже чекав Тугай-Салул. Він підхопив пакунки, посадив свого «пана» на фурманку, і за п'ять хвилин вони зупинилися у маленькому заїжджому дворі. Тільки вони лишилися самі, Салул сказав:
— Я думаю, нам обом не варто їхати у Чилачап. Я сам поїду.
— Нічого проти не маю, — жартівливо відповів Гейс. — Відпочити мені не вадить.
Салул повернувся о третій годині і розповів, що телеграму одержали і одразу ж послали двох надійних товаришів. Про інше нічого ще невідомо.
— Ну, а який тут настрій?
— Та що ж? — махнув рукою Салул. — Як і всюди: терплять, мовчать і чекають визволення з неба. Звісно, коли підштовхнути їх, то заворушаться.
— Чи вистачить людей для цього поштовху?
— Дуже важко назвати певну кількість. Думаю, що для початку знайдеться чоловік сто.
Вранці поїхали далі. Декер побачив у своєму вагоні майже всіх тих пасажирів, з якими їхав учора. Плантатор, чиновник, офіцер і навіть яванський франт зустріли Декера, мов знайомого.
— Зараз поїдемо за кордон! — сказав плантатор, коли поїзд рушив з місця.
Гейс знав, про що той каже, але треба було вдавати, що він вперше на Яві і не догадується, в чому справа. Він здивовано глянув на свого сусіда. Той почав пояснювати:
— Зараз почнеться незалежна держава Джок'якарта.
— Чув про це, — сказав Декер, — але добре не розумію, як це виходить. Чи справді вона незалежна?
— Аякже ж? Свій власний султан, уряд, свої власні дуже яскраві сановники. Своя влада на місцях. Чого ж вам більше треба? А ось вам і представник цієї влади. Полюбуйтеся!
Поїзд стояв на маленькій станції. Як завжди, штовхалося безліч народу, головним чином глядачі. Продавці, переважно китайці, бігали з бананами, приготовленим рисом, молоком та різними іншими підозрілими на якість стравами.
Між іншим, можна було помітити, що тутешній народ, яванці, трохи відрізняються від населення Західної Яви, сунданезців. Яванці менші на зріст, але краще збудовані. Шкіра у них світліша. Гейс одразу пригадав бантамських бадувісів.
Ось юрба розступилася. Над головами загойдався яскравий перистий паййонг (зонтик). Ніс його напівголий слуга, просуваючись спиною до вагона. А під паййонгом поважно простував чоловік, який ніби щойно втік зі сцена театру. Строкатий шовковий саронг виблискував різними цяцьками; з-під нього виднілися широченні шовкові штани з жовтими і чорними смугами, а ноги були босі. Голова була обмотана барвистою хусткою, а на ній ще сидів ковпак («кулук»).
На «кофейному» обличчі цього чоловіка чорною тушшю були намальовані маленька борідка, гострі закручені вусики і брови від самісінького перенісся майже до вух. У малайського племені, як відомо, майже не росте волосся на обличчі, а тимчасом у культурних європейців є і борода й вуса. Щоб не відставати від них, яванські пани самі собі малюють бороду, вуса і до того ще й брови до вух.
Та люди зовсім не дивувалися з цього опудала. Навпаки, склавши руки долонями і простягаючи їх уперед, вони схилялися перед цим паном з найщирішою пошаною.
Біля дверей вагона сталося непорозуміння. Паййонгоносець не міг пролізти у вагон зі своїм зонтом, а скласти його було неможливо. Видно, цей почесний і заслужений паййонг робився тоді, коли ще не передбачали такої штуки, як вагон.