Слід сказати, що робота виявилася надто важкою. Все це гніздо мало принаймні десять кілометрів довжини і ширини, а це складало сто квадратних кілометрів площі, яку треба було обслідувати, та ще й як обслідувати! Глянути за кожний камінь, навіть під корч, пролізти в кожну щілину, спуститися в кожну ущелину, в кожне провалля. Навіть коли тут і є потрібний закуток, то натрапити на нього можна лише випадково. А в гіршому разі його може й зовсім не бути.
Першого дня шукали з запалом, другого дня — з упертою енергією, а третього почулися голоси: «Чи не даремна праця?»
А тут ще й харчі вийшли.
— Товариші! — підбадьорювали Сідан, Сурат і найактивніші матроси. — Все одно, так або інакше, нам треба знайти притулок: чи тут, чи там, але шукати треба. Ну, гаразд: коли тут не сподіваєтесь, шукайте в іншому місці — це все одно. Але зовсім припинити всю нашу справу, рискувати таким великим для нас багатством, як зброя, ми не можемо.
Довго доводити не треба було, бо кожен і без того добре розумів становище. Виділили п'ять чоловік на полювання, а самі знову взялися за роботу.
Як на лихо, і мисливцям не пощастило. Провештались вони півдня і, крім кількох маленьких мавп, нічого не бачили. Біля одного струмка помітили були сліди носорога, але його самого знайти не змогли.
— Нічого не зробиш, доведеться тоді мавп стріляти.
— Та й їх уже не видно! От так не везе! — скаржилися мисливці.
Відпочили трохи і знову почали ходити. Неглибокою улоговиною, вкритою вулканічним туфом, попрямували далі від вулканів, до моря. Вони йшли так собі, аби тільки йти, навіть рушниці закинули за плечі.
І ось зовсім несподівано з якоїсь папороті вискочив дикий кабан і побіг улоговиною. Поки мисливці скинули рушниці, він завернув убік і зник.
Мало не плачучи від невдачі, побігли наші мисливці слідом. Завернули і побачили лісок з величезних тамариндів. Він тягнув праворуч і ліворуч кроків на сто, а далі зводилися вивітрілі скелі. Пройшли кроків з двадцять вперед і наткнулися вже на тверду стрімку скелю.
— Товариші! Швидше назад! Станьмо з того боку! Кабан повинен бути тут! Він нікуди не міг утекти! — зраділи мисливці.
Вони вишикувалися шеренгою вздовж відкритого боку і з рушницями напоготові почали просуватися вперед, обслідуючи кожен крок. Щохвилини напруження збільшувалось. Ось лишилося кілька кроків до стіни, а звіра все нема.
Нарешті, підійшли до скелі впритул — і все одно нікого!
— Не може бути! Що це таке? Куди ж він міг подітися?
Пішли назад, оглянули кожний кущ, кожне дерево і знову нічого не помітили.
— Стривайте! Куди ж він міг утекти? На передню круту стіну вилізти він, безумовно, не міг. Лишається обшукати бокові скелі, вони, здається, крихкі.
Уважно оглянули ці скелі — і теж ніяких слідів не помітили.
— Може, це нам так здалося? Може, це не кабан, а якийсь чорт? — чи то жартуючи, чи то серйозно сказав один з товаришів.
— Хай буде і сам чорт, а ми повинні його знайти! — сказав другий.
— З голоду можна буде і його підсмажити та з'їсти, — засміявся третій. — Я ні разу не їв смажених чортів.
— Може, на дерево виліз? — пожартував четвертий.
— Але все ж таки що нам робить?
— Почнемо колупати кожну п'ядь землі, особливо біля коріння — обов'язково знайдемо.
Почали знову шукати і, нарешті, під великим коренем тамаринда, біля тих вивітрілих скель, що були по боках, навіть не в кутку, а біля самісінького краю, — справді помітили невелику дірку, зарослу травою.
— Ось куди він подівся! — зраділи мисливці і почали розширювати дірку.
Повиривали траву, відгребли пісок, потім якесь, ніби скляне, каміння.
— Еге! Та там, видно, величезне порожнє приміщення!
— Може, чого доброго, і для нашої справи згодиться!
Жарти жартами, а дірка справді вела кудись углибину. За землею пішли цілі гори скляного каміння. Найголовніше ж — ці камені не були суцільними, і їх легко було брати шматками. Траплялися часом дуже цікаві і гарні брили з цього дивного каміння.
Нарешті, щілина стала такою, що в неї можна було пролізти. На мить товариші нерішуче спинилися: дідько його знає, куди ще потрапиш?
— Ну, якщо дикий кабан проліз, то ми — тим більше, — сказав перший і обережно почав спускатися.
Але і обережності ніякої не треба було: каміння спускалося всередину поступово, ніби приступками.
— Ідіть сюди! Нічого особливого нема! — крикнув той зсередини.
За хвилину вже всі були там.
— У кого є сірники? Засвітіть!
Блимнув вогник — і наші товариші аж вигукнули від здивування. Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога — все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.