…комбінація, яку він мучівно розгадував, несподівано відкрилася йому завдяки випадковій фразі, що долетіла з іншої кімнати. У ті перші хвилини він встиг лише відчути гостру радість гравця і фізіологічне почуття гармонії, добре відоме творцям. Він ще перепробував безліч дрібних рухів, перше ніж зрозумів суть свого відкриття — допив какао, поголився, переодягнув сорочку. І раптом радість зникла, і захлиснув його важкий і мутний жах. Як і в живій грі на дошці трапляється, що повторюється якась хрестоматійна комбінація, теоретично відома, — так намітилося в його житті послідовне повторення відомої схеми. І як тільки минула перша радість, — що ось він встановив сам факт повтору, як тільки почалася педантична перевірка відкриття, — ним пересмикнуло. Тривожно любуючись, він прослідковував, як гнучко повторювались увесь цей час образи його дитинства, та ще не до кінця розумів, чим це комбінаційне повторення таке жахливе для його душі. Одне він відчував: жаль, що так довго не помічав хитрого поєднання ходів, і тепер, пригадуючи яку-небудь дрібницю, — а їх було так багато і так вигадливо поданих, що майже не помічався повтор, він ненавидів себе за те, що не спохопився, не взяв ініціативу, а в сліпоті довіри дозволив комбінації розвиватися… І думка, що повтори будуть, імовірно, продовжуватися, була настільки нестерпна, що йому захотілося зупинити годинник життя, перервати взагалі цю гру, завмерти, але при цьому він помічав, що продовжує існувати, щось готується, повзе, розвивається, а він не в силах зупинити рух…
Турок справді виявився занедбаним, поїдженим, — як не міллю, то життям принаймні: з вух йому стирчали кущі сивого волосся, ніс провалився, ніби в сифілітика, а на правиці бракувало середнього пальця — певно надто часто показував «fuck» або просто мав колись коштовний перстень. Але мене зацікавив не стільки легендарний андроїд, скільки те, що діялося на шахівниці. Вочевидь, це не могло бути наслідком жодної, навіть найвіртуознішої, найфантастичнішої партії: майже всі фігури, — і білі, й чорні, — скупчилися безликою отарою з одного боку дошки, а на іншому боці, коло самого краю, немов над урвищем, стояли два самотні королі в неприпустимій — мало не в обіймах, — позиції, завдаючи один одному чи то вічний шах, чи то піддавшись апатії взаємного програшу. Вони безтямно заглядали в безодню, схиливши відполіровані тисячами гравців голівки, а там, унизу невиразно біліла пачка «димедролу» — останнім часом ґроссмейстера мучило безсоння.