Отак собі я теоретизував, а ситуація на полі змінювалася щомиті.
Останній мій резидент — орк Оркі також провалив підривну операцію і тепер сидів у карпатських кущах приватним переслідувачем, а шеренги суперника, підбадьорувані мажорним голоском Лілі Марлен (клятий імам використовував концертні гучномовці), підступали щораз ближче до моїх облуплених шпитальних стін.
«Де Роз?! Де Ґільденкранц?!» — кричав я в рупор рації, проте у відповідь чулися лише попискування мишей-полівок і шурхіт обгорткового паперу. Я крутив у руках заяложену візитку Проектного інституту соціальних алюзій, і виписане на ній гасло «Не болтай» видавалося найдоречнішою порадою.
За якісь, можливо, чверть години (хоча цілком імовірно, поняття «година» давно втратило свою хронометричну дискретність) з «моїх» сил активною залишилася лише Евка, яка рудим спанієлем крутилася серед ворожих об'єктів, однак, здається, вже нічого не могла, окрім як мітити й без того втрачену останню територію.
Невдовзі впала й п'ятиповерхова вежа — згоріла під вогнем турецького онагра.
Сховавшись за трупом останнього і без/одно/іменного пішака (в останню мить він закрив мене своїм дерев'яним тілом), я оглядав безславне завершення бою.
Не зустрічаючи на своєму переможному шляху практично жодного опору, ворог легко перетворив свій наступ у військовий парад — піхотинці, вишикувані й перевдягнені у святкові мундири, йшли рівним строєм, звучала музика, іржали коні, гурчала техніка, а з юрби у вояків летіли оберемки квітів, паперові хусточки й французьке печиво.
«Шанування моє цим колонам незнаного лісу!» — ревнув я, імпульсивно відкинувши пішакового трупа-рятівника і здійнявши руки д'горі, розуміючи нарешті, що це не окупація, не капітуляція, не поразка, а щонайсправжніше визволення.
Можливо, вперше в житті я так гостро відчув справжню свободу, як і те, що гра далеко не закінчена. Власне кажучи, вона тільки починається. Починається з цього урочистого параду. І власне тепер — позбавлений усіх цих примарних і ненадійних військ, позицій, арсеналів, на які чомусь покладав раніше стільки надій — власне тепер я готовий і до опору і до атаки я можу я спроможний готовий вступити в будь-який найзапекліший найжорстокіший двобій і потреба філософського погляду всередину себе моя визначальна риса не означає що я божевільний чи хворий бо ця потреба найчастіше взагалі нічого не означає хоч може бути а може й не бути різновидом безуму оскільки насправді все полягає в симптомах значущі репліки містичні алюзії переплутані імена намагання переконати всіх що мій батько це моя мати а мій син це я сам і всі літературні герої це також я і все таке інше відмова від розваг обридле цитування натяки на самогубство натяки на групове самогубство всіх шизоїдних псевдо-я втрата доброго гумору і втрата почуття гумору сексуальні фантазії заговорювання репризи затинання зміни перспективи ідеальний таймінґ і фобії фобії фобії світла світла світла страх перед замкненим простором і страх перед простором відкритим страх перед простором як таким нездоровий потяг до нелінійної хронології усі ці симптоми як і згадки про верблюдів хамелеонів каплунів китів ласиць яструбів чи чапель загадки каламбури відмовки втрата пам'яті злопам'ятність параноя алкоголізм короткозорість деліріум епілепсія дальтонізм наскакування з ножем на старих образа родичів і друзів зневага до коханої й погорда до жінок узагалі поява на людях без капелюха без ціпка чи без штанів трем колін заслинене підборіддя засцяні простирадла пляшки під ліжком захланна мастурбація відмова від статевого життя рецитування віршів самому собі вдавання когось іншого прокльони й пророцтва й так далі і кисень і мед і так далі і книги в перкалі усі ці симптоми сильфіди флюїди нічого не важать бо я ще живий я живий я живий і вже не помру хоч би й крила зотліли чи розум заснув — тьху ти, блядь! от же заносить мене іноді, риторик їбанутий, згинь зараза з очей моїх, пішов на хуй, пішов на хуй, пішов на хуй, блядь…