Старий пан, як виявляється, боявся пліток.
— А що у вас тут одягають у таких випадках? — поцікавилася я. Мені закортіло нарешті якось догодити йому.
Мсьє Паскаль стенув плечима:
— М…м…м. Я не звертав уваги. Здається, те ж саме, як і деінде… Подивіться у вікно.
Я поглянула в шпарину між оксамитовими шторами його кабінету. Там легкою завісою коливався дрібний дощик.
О шостій я чекала на нього в передпокої і виглядала досить пристойно. Наважилася вдягнути чорну сукню, що висіла в шафі. Волосся, звісно ж, вимила й уклала в охайний вузол.
Іти було недалеко. Справді, через дорогу.
Я тримала над мсьє Паскалем велику чорну парасольку, яку мені тицьнула в руки матуся Же-Же, хоча дощу вже не було.
Я стільки днів просиділа в цьому будинку, що встигла забути, як виглядає містечко. Згадую лише, що автобус довіз мене до самого дому, а у вікні, немов намальовані, висіли одні й ті самі пасторальні пейзажі — охайні котеджі, стрижені газони, клумби. Нині туман клубочився в кінці довгої вулиці, більше нічого не змінилося: котеджі, клумби. Жодного перехожого. І це зрозуміло, адже що робити на цій іграшковій вулиці, де немає пивної ятки чи грального автомата?!
Кав’ярня справді була за якихось десять кроків від будинку мсьє. Не знаю, з чого її збудували — мабуть, усе ж таки з цегли, але ззовні вона була обшита деревом, як справжня сільська забігайлівка або стилізований під просту мисливську хату ресторан. Я люблю дерев’яні споруди, люблю сидіти без скатертини і видряпувати ножем на поверхні столу візерунки. Від металу та пластика мене нудить і в роті з’являється кислий присмак.
Отже, ця кав’ярня мені одразу сподобалася. І зсередини — також. Адже вона була такою, як я і уявляла. Довгі відполіровані ліктями столи, важкі стільці на товстелезних ніжках з вирізьбленими сердечками на спинках. Шинквас так само — суцільне потьмяніле дерево. За спиною товстелезної шинкарки — батарея пляшок. Вона приязно кивнула мсьє Паскалю і вказала очима на мене:
— Новенька?
Мій господар сказав: «Так» і повів мене за найдальший столик біля каміна.
— Що вона буде пити? — гукнула до нього шинкарка. Смак самого мсьє вона, певно, знала.
— Шардоне-совіньйон-піна колада-абсент-малібу-мартіні-кампарі-кривава мері-дом-періньйон-брют-гавайський ром-чінзано-мартель?… — Мсьє Паскаль ще хвилини зо три перелічував те, з чого належало обрати напій, вартий моєї нової сукні і зачіски.
— Будь ласка… — поважно сказала я. — Якщо це, звісно, можливо… Я б випила того вина, назву якого, вибачайте, нині забула… Того самого, що його роблять з винограду, зібраного… в Альпійських горах, коли термометр опускається нижче семи цілих та дев’яти десятих градуса за Цельсієм…
Я сказала це і скромно опустила очки долу.
— Айс блу!!! — одночасно вигукнули обоє. — Гідний вибір!
Поки шинкарка поралася з нашими напоями (мсьє віддав перевагу звичайнісінькому темному пиву!), я розгледілась. У кав’ярні було порожньо, нічого цікавого. Щоправда, затишно і дуже добре пахло деревиною…
— Ще зарано… — сказав мсьє Паскаль, помітивши, що я трохи занудьгувала.
Переді мною вже стояла чарочка — скляна, але так само, як і все тут, занурена в маленьку дерев’яну діжечку. Вино було прохолодне і терпке — справжній підморожений виноград.
Поки я роздивлялася дивовижну діжечку, крутила її в руках — а це тривало хвилини зо дві, — кав’ярня наповнилася людьми. Таке враження, ніби в порожню сіть потрапила зграя риб! Або… Або повз кав’ярню проходила якась демонстрація і всі разом завалили сюди. Мить — і все довкола загуло, задимілося, зарухалося, звідкись залунала музика. Нормально! Можна жити. Публіка була досить різнобарвна, але така собі… звичайна для маленького містечка. Парочки в джинсах та грубезних светрах, що тулилися одне до одного за окремими столиками, компанії чоловіків, котрі одразу ж виклали на стіл карти чи шахи. В кутку — якийсь патлатий типчик з відкритим ноутбуком, кілька стариганів із розгорнутими вечірніми газетами в руках… Шинкарка снувала між ними, виставляючи на столи карафи та пляшки і невдоволено сопіла в бік одного-єдиного офіціанта, котрий весело перемовлявся з дівчиною біля стійки.
Ось із цією публікою мені належить жити і знайомитися ближче, подумала я, адже було зрозуміло, що всі вони тутешні. Я запитально подивилася на мсьє Паскаля.