А він і справді мальовничий! І місто також. Воно має лише одну довгу вулицю. Обабіч — будинки, що потопають у зелені. Вулиця в сонячному світлі — жовта, будинки — білі, дахи — червоні. Все ніби намальовано «чистим» кольором, без жодних відтінків. А ще й синє небо — з чіткою темною лінією, котра окреслює пагорби, вкриті рясними заростями, і білі верхівки гір… Усе настільки чітко і досконало, як картина, намальована в стилі наївного мистецтва або рукою дитини. От і уявіть, який сюрр додають до колориту зворушливі чорні панчохи і мережані хустки жінок.
Коли я вийшла прогулятися, була вражена цими чистими кольорами, які аж різали око.
Уперше я вийшла пройтись удень — якраз тоді, коли всі нормальні городяни віддавалися полуденній «фієсті». Над містом висіла незворушна гробова тиша. Я йшла жовтою вулицею і чула кожен свій крок. Навіть спіймала себе на тому, що починаю крастися, мов кішка. Але це було ще гірше: дрібна розпечена галька противно скрипіла під ногами, як целофан. Цей звук відлунював у кінці вулиці, повертався в мою голову і резонував так, що в мене почали боліти зуби, ніби я гризла перламутровий ґудзик. Вікна котеджів прискіпливо стежили за мною, на деяких ледь помітно хилиталися фіранки. Впевнена: за ними стояли цікаві мешканці й оглядали мене з голови до ніг! Я знала: якщо мужньо не здолаю путь — з кінця в кінець, — потім взагалі буде важко висунути носа на вулицю!
Мені треба було показатися, засвідчити свою присутність у цьому місті і, бажано, сподобатися йому. Цей перший вихід дещо нагадував пірнання в незнайому воду. А ще мені хотілося привітатися будь з ким. Якщо я привітаюся з кимось одним, міркувала я, моя привітна усмішка розійдеться колами, як вода в озері від укинутого камінця. І це значно полегшить моє життя. Принаймні скажуть, що я привітна і чемна.
Але вітатися не було з ким. Мабуть, я підсвідомо обрала не найкращий час для прогулянки. Бо насправді не хотіла нікого бачити і ні з ким вітатися.
Нарешті помітила, що з одного будинку вийшла жінка в чорних панчохах, на повідку вона вела вгодованого кота тої породи, якій підрізають вуха. Кіт ліниво вийшов на галявинку й почав качатися в траві. Жінка терпляче чекала і зацікавлено поглядала в мій бік. Я наблизилась.
У нас у таких випадках кажуть: «Доброго здоров’я!», але яким чином вітаються в цій місцевості? Ось у чому полягало питання. Я почала згадувати все, що знала, — «Салям!», «Хай-хай!», «Лаб діен!», «Бонджорно!», «Салют!»… «Суслям-паслям!», «Тралі-Валі», «Банзай!»??? Добре, що я не встигла нічого промовити! Жінка просто кивнула мені головою і констатувала:
— А ви живете у пана Паскаля!
— Так! — кивнула у відповідь я.
— У нього гарний будинок, — продовжувала стара. — І сам він — добрий чоловік. Майже все тут (вона обвела поглядом околицю) належить йому… Він започаткував наше місто. Там, на майдані, є навіть пам’ятник нашому благодійнику. Його поставив якийсь заїжджий скульптор, забула його прізвище… Це було так давно…
— А-а-а… — сказала я. Адже не хотіла вдаватися до обговорень свого господаря.
— Ви не соромтесь. Люди у нас хороші. Самі побачите. Заходьте якось на каву. — Жінка кивнула в бік свого помешкання. — Поговоримо. У нас так мало новин…
— Добре.
Я подякувала, ще раз поглянула на кота, котрий, мов коза, щипав траву, і пішла далі, в бік круглого майдану. Відверто кажучи, мене зацікавила інформація про пам’ятник. Цікаво, як виглядає мсьє у камені?
Діставшись до своєї мети, я ледь утримала сміх! Посеред круглого фонтана, на гладкому пагорбі, який, мабуть, символізував земну кулю, сидів… «Хлопчик, що витягає занозу». Тобто це була досить вправна копія античної статуї першого сторіччя до нашої ери.
Еге, подумала я, в цьому місті мешкають самі жартівники! Перехресні струмені води омивали Хлопчика з усіх боків, і в яскравих відблисках здавалося, що він і сам ворушиться, схилившись над своєю стопою. Стояти біля води було приємно, я помила руки, освіжила обличчя. Не помітила, як до мене наблизився старий в жилетці. Він так само кивнув мені першим.