Я замислилась…
— Червоний пил… — сказала я, і мсьє Паскаль здивовано підвів брови.
— Так… — вела далі я, — червоний пил на дорогах мого міста, що летів з металургійного заводу. Коли по ньому бігали хлопці — над дорогою і будинками здіймалася курява, від якої навіть дахи і дерева ставали червоними. Цим пилом дівчата вимальовували на ногах модні гольфи: занурювались у нього по коліна, а потім по червоному тлу пальцем вимальовували загогулисті візерунки…
Навіть сама здивувалася тому, що пригадала! Справді, ця безкінечна теракотова курява супроводжувала все моє дитинство.
…Повз наш будинок (чомусь це відбувалося вночі) везли на ринок кавуни. А потім всю ніч чулися оплески — «ляп-ляп-ляп» — це їх розвантажували і скидали в залізні сітки. Вся вулиця пахла кавунами. Ми крали кавуни з сітки (розчепити її було не складно!), і кожен з банди з’їдав по величезному кавуну, розбиваючи його об асфальт і занурюючись у м’якоть по самі вуха.
…Букет піонів на підвіконні в день мого народження. Мені було п’ять років, я стояла в довгій нічній сорочці на холодній підлозі і тримала цей букет. Була впевнена, що його принесла фея.
…Дощ. Злива. Водяна стіна. Але — тепла. Жодної душі на вулиці. Я йду по коліна у воді, мокра, як сама вода. Я підводжу руки до дощу і кажу: «Брате, забери мене із собою!» З потоків вимальовується напівпрозоре обличчя. Мені ніхто не вірить…
…Бійки — «подвір’ям на подвір’я». «Броненосець», зроблений з картонних коробок і оздоблений кришками з-під каструль, що їх ми таємно виносили з дому. Я ніколи не була «санітаркою», як інші дівчата. Завжди — у перших рядах, із кишенями, набитими камінням. Я вміла плюватися на три метри поперед себе, а бігала так, що мене ніхто не міг наздогнати! Бійки були жорстокі — до «першої крові». А потім переможці і переможені обмінювалися «полоненими» і разом йшли до річки відмивати в ній закривавлені носи. Потім пекли картоплю на березі і в темряві розповідали історії «про чорну руку мерця»…
Я впевнена, що всі ці байки означали для мсьє приблизно те ж саме, що й «собачі хріни». Вираз його обличчя був для мене не зрозумілим.
— Печена картопля — це смачно? — нарешті спитав він.
— Найсмачніше з усього, що я їла потім! — запевнила я. — Уявіть: спочатку картоплю треба накрасти! Зазвичай це відбувається пізно ввечері. Хтось стоїть «на шухері», а хтось лізе в сусідський город… Потім розпалюється вогнище і, коли вугілля починає тліти, — туди кладеться картопля. Коли ти вихоплюєш її з попелу — твої руки стають чорними, бо ти перекидаєш її з долоні на долоню. А потім чорними стають і губи, тому що ти не можеш втриматись і їси її просто зі шкіркою. Водночас обов’язково треба гризти огірок — тоді повнота життя відчувається краще! Такий ось рецепт… Згодом до всього цього додається горілка… Цигарки… Секс… Думки про самогубство… Але то вже зовсім інші історії. Вони — не цікаві.
Власне, вони схожі одна на одну у багатьох людей. Особливо в тих, хто вчасно скинув з очей «рожеві окуляри»…
Він уважно дивиться на мене. Здається, я, як кажуть китайці, втратила своє обличчя! Надто розбалакалася. Це — знову ж таки — від тутешнього хмільного повітря!
…Вечоріє, і з гір лине густий запах дерев, що засинають, а з клумб міста — нічних фіалок. Усе це дурманить. Перед очима пливуть чорні і рожеві кола. Чорне з рожевим — дуже красиве поєднання… Треба приборкати свої емоції, адже станеться з тобою те, що з професором Плейшнером, думаю я…
— Ось така фігня… — весело закінчую розповідь. — Тепер мені кайфово скрізь.
— Не брешіть, пані Голко, — каже мсьє Паскаль. — Ви невиліковно хворі. Вибачте, але кажу так тому, що надто добре вас розумію. У мене є ще одне запитання: чому ви наважилися на такий крок?
Передостаннє слово він промовляє з особливим акцентом. Я стенаю плечима.
— Власне, у мене була можливість зробити такий самий, тільки в інший бік, — роблю акцент я на останніх словах. — Могла б мати помешкання на березі океану, наприклад… Але це нудно — залежати від чиїхось кредитних карток. Краще мати свою!
— Тобто?
— Ну… Одного разу у мене була реальна можливість жити пречудово. Один чемний чоловік запропонував мені райське життя — на такому от березі океану. І я майже погодилась. Він був щасливий.
— І що? — Очі мсьє Паскаля стали зовсім як у хлопчика.
— Ну… Я поставила купу різних умов.
Я сказала, що маю забрати із собою собаку.
«No problem!» — сказав він.
Я сказала, що не проживу без своїх трьох подруг.