«No problem!» — сказав він.
Я сказала, що не можу залишити без нагляду могили своїх близьких.
«No problem!» — сказав він.
Тоді я сказала, що хочу забрати дерево, що росте під моїм вікном, і, бажано, тих самих круків, що злітаються до нього, кілька тонн червоного пилу з нашої вулиці, тролейбус за номером 48, вивіску з хлібного магазину, на якій зображено криві бублики…
Дерево він обіцяв викопати і пересадити.
Круків — зловити й оформити на них необхідні для транспортування довідки.
Пил завантажити в спеціальні контейнери.
Тролейбус викупити в ДЕПО, вивіску — в директора крамниці.
Я втратила терпіння. І до всього переліку додала: церкву, в якій мене хрестили, дорогу, на котрій бабці продають смажене насіння (із цими бабцями), зрештою — ту тривалу зиму, яку я так ненавиджу…
Коли він замислився, я зрозуміла, що він зовсім не розуміє гумору!
І взагалі — нічого не розуміє.
А як жити з людиною, котра увесь час твердить — «No problem!»? Краще придбати папугу чоловічої статі і навчити його матюкатися!
— Ну… — вимовив він, майже копіюючи мою інтонацію, і очі його залишалися хлоп’ячими. — Гадаю, пані Голко, ви його просто не любили…
Ха! Для такого висновку зовсім не потрібно мати ось таку сивеньку борідку, величезне помешкання і вдавати з себе мецената.
Для годиться я слухняно покивала головою.
Потім ми мовчали. Здається, з півгодини. Переді мною в тьмяному мареві пропливали чорні й рожеві геометричні фігури. Мсьє Паскаль курив люльку. Десь глибоко внизу, під нами, в суцільній тиші чувся металевий брязкіт. Ніби в підвалі катували ув’язнених. Я пригадала, що на нижньому поверсі розташована кухня. Наближався час вечері, і там, під нами, матуся Же-Же дійсно катувала вже обскубані пташині тушки, щоби зробити «курчаток табака».
— Сьогодні у мене будуть гості, — серйозно промовив мсьє після паузи. — Так, кілька приємних людей. Маленьке, майже сімейне party… Сподіваюсь, ви не відмовитесь наливати нам вино?
Цікаво, подумала я, як можу відмовитись? Ввічливість мого господаря явно зашкалювала. Якщо він усе життя був таким чемним із обслугою, не сумніваюсь, що всі вони вже придбали собі власні маєтки де-небудь у Йоркширі…
8
Я підспівую. Голос, що лине з радіо, дуже схожий на голос Патрисії Каас, але це не вона. До вечері лишається година, і я з насолодою поринаю в джакузі, відчуваю приємне вирування бульбашок. Здається, що тебе лоскочуть тисячі легеньких пальчиків. Блакитні кахлі, квітковий запах піни, скляна стіна, крізь яку я бачу верхівки гір… І ця пронизлива музика…
Раптом відчуваю дивну річ: таке зі мною вже було! Там, звідки я приїхала. Але ж у мене не було такої дивної ванни! А часом і гарячої води… Що ж тоді?! Я напружую пам’ять. Пригадую, що це був сон або марення: я лежала на дивані у своїй кімнаті під ковдрою в холодній темряві і водночас — ось так ніжилася в такій самій ванній із блакитним кахлем і запахом квітів. Нинішня ситуація в реальності була найбільшою мотрійкою, в яку вкладалась менша: спогад про те, що я сплю у своїй кімнаті, а ця менша приховувала найдрібнішу — марення про це містечко, цю розкішну кімнату і це джакузі. Якби з цього спостереження можна було вивести якусь формулу, подумала я, то виходить, що найдрібніша мотрійка дорівнює найбільшій? А середня — лише ланка між ними?
Хоча саме ця середня і є найбільшою реальністю: холодна кімната, важка ковдра, місяць, що світить у вікно, відчуття безвиході, коли не чуєш ніякого «цок-цок» ані в серці, ані зі стіни на кухні… Хто усім цим керує?
А раптом… я зараз розплющу очі і побачу холодний місяць за вікном, вкритим інеєм? Від цієї думки мені стало моторошно, і я боляче вщипнула себе за литку. Ні фіга! Блакитні кахлі не зрушились ані на сантиметр, а всюдисущі лоскотливі пальчики стали ще безсоромнішими.