Суть нашої гри в тому, що мої шановні гості, збираючись тут із року в рік щотижня, шляхом жеребкування обирають того, хто має залишити наше приємне товариство і саме місто. Щоб утілити всі свої наміри. Суть цих намірів ми визначаємо всі разом. І, до речі, ще жодного разу не помилилися…
— Завдяки вам, мсьє Паскалю! — сказала чорнокоса жінка, вставляючи в мундштук довгу сигарету.
Мій господар клацнув запальничкою, підніс її до обличчя дами і посміхнувся:
— Просто я довше живу на світі… Дечому навчився. Принаймні розбиратися в людських здібностях…
Він знову повернувся до мене:
— Так от. Там, — він вказав на круглу, схожу на акваріум, вазу, що стояла на мармуровій полиці над каміном, — лежать скляні кульки. Всі вони однакові. Крім однієї — у ній є невеличке вкраплення у вигляді чорної троянди. Готуючись до нової вечері, я замовляю саме таку нову кульку в столичного склодува. Адже той, хто витягне цей жереб, забирає його із собою. На щастя…
(«Амулет Паскаля…» — прошепотів мені на вухо Іванко-Джон.)
— … і вибуває з гри…
Я знизала плечима:
— І що далі? Що з ним відбувається?
— М…м…м… — замекав старий мсьє. — Те, що ми йому тут побажали. За принципом морфогенного резонансу…
(«Це теорія доктора Руперта Шелдрейка… — знову прошепотів Іванко-Джон, бачачи мою повну необізнаність. — Тобто те, що ми змоделюємо тут, — повториться і десь там… Морфогенний резонанс — повторення подібних процесів…»)
Які дотепні і веселі люди, подумала я, інші б на їхньому місці почали рити канал, будувати електростанцію, повертати ріки проти течії чи шукати під парканами своїх котеджів нафту. А ці сидять собі, вечеряють, не шкодять природі, не забруднюють довколишнє середовище… Розважаються, як уміють.
— Зрозуміло, — кивнула я головою. — Все зрозуміло. Мене хвилює одне, пане Паскалю: моя роль у цій розвазі.
— О, ви будете розносити кульки. От і все.
Я підозріло поглянула на нього:
— Все?
— Поки що так. Але ви можете приєднатися до нас. Звісно, якщо забажаєте…
Для мене це означало одне: в будь-який момент я знову можу опинитися на вулиці. Навіть якщо ця купа придурків наворожить мені стати шейхинею Брунею! Якщо в них усіх є гроші, чому б не пофантазувати, чому б не вирватися з цієї глухої місцинки. Але щодо мене — дзуськи! Не така я дурепа.
— Дякую, — сказала я, — за запрошення. Я поміркую над цією цікавою пропозицією… Можна взятися за виконання своїх обов’язків?
— Так, прошу, — кивнув мсьє Паскаль. — Беріть акваріум. Ви готові, панове?
Всі дружно захитали головами, хоча я відчула, що атмосфера стала більш напруженою.
Байдуже! Я взяла акваріум з кульками і запитально подивилась на господаря.
— Починайте з кінця столу, — сказав він. — Здається, Джоне, ви скаржилися, що засиділись у наших краях… Отже, ви — перший.
З акваріумом у руках я попрямувала до свого сусіда. Вигляд у нього був не надто веселий. Він подивився на мене. Я згадала, як ми танцювали…
Іванко-Джон відвернувся і запустив руку в акваріум, затис кульку в руці, а потім, так само дивлячись мені в очі, повільно розтулив долоню. Цього разу відвернулася я.
— Прозора! — нарешті вигукнув він.
Дивно, в його голосі було стільки радості, що мене взяв сумнів щодо палкого бажання кожного з присутніх вирватися звідси.
Довгоносий нервовий пан був наступним, він із задоволенням запустив руку в доленосну посудину і з неабияким розчаруванням сповістив товариству те саме:
— Прозора…
«Перекладач Шекспіра» в старих кросівках чхнув, вибачився, випустив кульку з рук, поліз за нею під стіл. І сповістив звідти:
— Прозора.
Розкоса хижачка з байдужим виглядом сунула свою лапку в акваріум.
— Аналогічно! — сказала вона, затягуючись сигаретою і випускаючи дим майже мені в обличчя.
— Якщо нікому не поталанить, почнемо по другому колу! — сказав мсьє Паскаль.
Але мені не довелося розпочати це «друге коло», адже за мить жінка в лискучій сукні заплескала в долоні і вигукнула:
— Амулет!!!
На її долоні лежала кулька з маленькою чорною квіткою всередині…
Мені стало надзвичайно цікаво: що далі?
— Ну от, Вероніко, — посміхнувся мсьє Паскаль. — Ви і дочекалися свого часу!
— Вітаю, Вероніко, — підхопив Іванко-Джон.
І всі зарухались, потягнулися цокатися своїми келихами до жінки, ніби вона була іменинницею. Вона сміялася. Потім підвелася з-за столу і проспівала а-капела кілька рядків з пісні. Вона співала, заплющивши очі, я бачила, як вібрують її губи, а гортань переповнюють якісь дивні звуки, котрих, як мені здалося, не існує в природі… Голос був досить сильний, з широким діапазоном. Я навіть не помітила, що із задоволенням відбиваю такти ногою.