А вже потім пригадала, звідки знаю цей голос! Це ж він линув з радіо сьогодні вранці:
10
Нарешті співачка розплющила очі. Вони підозріло блищали. Вона кинула серветку на стіл і досить вульгарним жестом обтерла вказівним та середнім пальцями кутики вуст, котрі розкрила так, ніби вимовляла літеру «о». Цей жест зовсім не пасував тому образу, в якому вона перебувала хвилину тому…
— Ну, і чого ж мені від вас чекати?! — запитала вона, оглядаючи застілля.
А я здивувалася тому, якими різними були ці люди.
Якщо це товариство «обраних», якихось «вершків суспільства» місцевого розливу, хіба могли вони бути такою неоднорідною масою? Ця вульгарна красуня в сукні-купальнику, цей гостроносий нервовий пан, душка Фед у простій картатій сорочці, косоока «хижачка-вамп», майбутній літературний геній Іванко-Джон, жебрачок у рваних кросівках… Паноптикум! Що їх об’єднує? Хіба що нудьга маленького міста і неординарна особистість господаря. Або ж мсьє Паскаль — божевільний багатій чи самотній дивак.
— Ну? — нетерпляче промовила Вероніка. — Чого чекати від себе, я знаю…
— Ваше слово, панове! — поквапив товариство мсьє Паскаль. — Почнемо з кінця. Знову з вас, Джоне.
— Гадаю, тут все зрозуміло, — сказав той. — Вероніка хоче співати. Це просто, як «двічі по два».
— Так, — скривила губи «хижачка». — Але спочатку вона добряче виваляється в лайні…
— Це вже цікавіше, — пожвавішав мсьє. — Поясніть свої спостереження, пані Галино.
(О, з неабиякою зловтіхою подумала я, ця розкішна мадам має досить пересічне ім’я!)
Пані Галина знову вп’ялася в довгу сигарету і єхидно примружила очі.
— Що тут скажеш — усе написано на обличчі… Дівчинка з бідної родини та з такими нахилами повинна мати ікла… Ці ікла мають відрости. Для цього треба поточити дерево, залізо, перегризти кілька горлянок, пострибати по брудних простирадлах, кинути в натовп свою оболонку… Це — ціна слави, багатства і самотності! Все воно прийде до тебе, Вероніко!
— Що скажете ви? — мсьє Паскаль звернувся до нервового довгоносика.
Той ніби прокинувся від глибокого сну, стенув плечима.
— Я не працюю для тимчасового… Я в цьому не розбираюсь. Але якщо потрібна моя думка… Не змішуйте мак з коноплями, Вероніко. Не займайтеся самодіяльністю, не пишіть книжок, не народжуйте дітей. А ще… не носіть перлів…
Він ще бурмотів щось незрозуміле, поки його не перебив Фед:
— Не слухай його, Вероніко! Я бачу тебе посеред величезного майдану… Ти отримуєш те, чого варта: енергетику натовпу. Я чудово уявляю тебе в розкішному палаці, який ти придбаєш, коли втомишся від цієї енергетики. Довкола тебе купа людей… Вони розсмикують твоє життя по нитках, кожна з котрих — золота. Про тебе напишуть приблизно таке… — Він замислився і досить артистично удав, що тримає в руках газету: — «…Вона змінює зачіски та вбрання, колір волосся та коханців так часто, що це не вкладається в головах середньостатистичних обивателів. Ніколи не вгадаєш, якою вона з’явиться наступного разу — ангелом чи демоном, жінкою-вамп чи сором’язливою школяркою… Вона шокує. Безсумнівно, вона — гарна, талановита і досягне колосального успіху…»
Наприкінці тиради він зробив вигляд, що жмакає газету і кидає до ніг своєї візаві. Та шалено заплескала в долоні:
— Браво, браво! Ти — справжній друг!
— Але спочатку — лайно, лайно… Повними ложками… Купа лайна! Гімалайські гори відбірного смердючого лайна… — беззлобно пробурмотіла «хижачка» і звернулася до перекладача: — А ви чого мовчите?
— Так, так, — схаменувся і заметушився він. — Власне, я, як і пан Ніколо, не дуже розрізняю ноти. Особливо в сучасних інтерпретаціях… Я бачу Вероніку, котра пише книжки для своїх багатьох дітей. Власне, для цього можна не покидати містечко. Вона могла б співати під час наших свят…