— Ідіть, — сказала я. — Я почекаю… Хочу подихати повітрям.
Фед відчинив двері, пропустив Галину вперед.
Я залишилася стояти. Вечір, як і всі інші вечори, був насичений бульбашками кисню, ніби пляшка з газованою водою. Все, як завжди: довга чиста і майже порожня вулиця, що впирається в схил гори, запах хвої і квітів, вечірній серпанок. Спокій… Друзі, котрі чекають у кав’ярні і знають твої смаки…
У мені тане лід, як у пляшці, яку витягли з морозильника. Поки що рівень цієї «повені» не досяг грудей, не розтопив те, що знаходиться вище. Мені ще зимно. Тому я одягаю на ніч вовняні шкарпетки і… стаю занадто сентиментальною. Все ж таки жити з кригою в мізках і серці набагато простіше. Неподобство, коли тебе душать сльози лише від одного погляду на небо чи красиву квітку або бабцю в чорних панчохах…
Коли за пару секунд я знову поглянула вниз (краще б цього не робила!), пташка лежала черевом догори із підібганими ніжками.
Повінь усередині мене сколихнулася і одразу ж розтопила ще сантиметрів зо п’ять льоду нижче рівня аорти.
Ця пташка не була хворою!
Вона помирала.
Помирала у мене під ногами, уткнувшись дзьобиком у стіну, — мабуть, для того, щоби останніми зусиллями зберігати рівновагу. Але коли і яким чином вона перевернулася?
Помираючи, птахи завжди перевертаються черевом догори.
Але мене вразило не тільки це.
Акт смерті! Це тремтіння, яке ми сприйняли за якийсь пташиний вірус, безладно розчепірені крила, потуги, схожі на потуги породіллі, відчайдушна напруга маленького тіла.
Ось чому я відчула тривогу: під моїми ногами розгорталася висока трагедія, а я не змогла її розпізнати! Якби зрозуміла — взяла б пташку до рук. Вона б відчула тепло і співчуття у свою останню мить. І не перевернулася б на спину, виставивши на оглядини зворушливе жовтеньке черевце (чомусь воно було набагато світлішим за сіре пір’я на спинці і крилах). Я уявила, як наша прекрасна трактирниця вранці підчепить віником на совок це тіло і вкине до смітника.
Я повернулася обличчям до деревини і не могла поворухнутися. Якби у мене був дзьоб — так само вперлася б ним у стіну, аби не впасти. А потім відчула на своїх плечах руки Івана-Джона.
— Я запізнився? — сказав він, розвертаючи мене до себе.
Я похитала головою.
— Що трапилось?!
Мабуть, моє обличчя було так само добряче підтоплене.
— У тебе є хустка? — запитала я.
Він витяг із кишені великий картатий носовичок.
Не кажучи ані слова, я нахилилася над пташкою, загорнула її і понесла в садок за кав’ярню.
Там її поховала. Іванко-Джон допоміг вирити ямку і зовсім цьому не здивувався.
…Якщо птахи — душі померлих, котрі часом впурхують у вікна і б’ються об стелі, чи просто прилаштовуються на карнизі перед твоїм вікном і заглядають до кімнати, або сідають тобі на голову посеред майдану, — ким була ця пташка, що сконала під моїми ногами?
Чого вона чекала від мене? Що я не змогла зрозуміти? Куди відлетів її останній подих?..
2
Бувають такі хвилини, коли конче потрібно, щоби хтось сидів поруч і тримав за руку. Наприклад, перед операцією. Коли ти нічого не усвідомлюєш, крім власного тремтіння. Єдине, що в такому випадку відрізняє людину від інших живих істот, — те, що вона здатна умовляти себе: «Все минеться… Все буде гаразд… Все якось владнається і чимось закінчиться…» Але навіть якщо хтось таки тримає тебе за руку, а ти здатен думати саме так і навіть посміхатися, — все одно складається враження, ніби стоїш пикою до стіни. Сам на сам із нею… Сам на сам.
Ми зайшли до кав’ярні. Стіл уже був заставлений кухлями з пивом.
— Народила чи виблювала? — одразу ж поцікавилася Галина.
— Просто померла… — сказала я.
— Хто? — запитав Ніколо.
— Не відволікайся, — махнула рукою Галина, розвіюючи таким чином дим, випущений з рога. — Ніхто. Продовжуй!
— За кілька днів — вечеря і гра у мсьє Паскаля, — прояснив нам ситуацію Фед, — комусь доведеться покинути товариство. А ми з’ясували, що дуже мало знаємо одне про одного. Мене досі непокоїть та маленька сума, з якою вирушила Вероніка. Були б ми добріші — змінили б ситуацію…
— Нічого не станеться з нашою красунею, — сказала Галина. — Гадаю, вона вже доїхала автостопом куди треба!
— Тому, — вів далі Фед, — ми вирішили краще пізнати одне одного. Можливо, тоді не повторяться халепи.
— Отже, ми щось проґавили? — спитав Іванко-Джон, відсуваючи від столика і підсуваючи під мене важкий стілець.