— Майже нічого. Він тільки розпочав. Виявляється, наш мовчазний друг — серб! — сказала Галина і з цікавістю вп’ялася в довгоносе обличчя Ніколо. — Сербія звучить як «срібло»…
— А як там нині? — безглуздо запитала я, аби не мовчати. — Війна скінчилася?
— Яка війна? — не зрозумів Ніколо.
— Ну… югославський конфлікт… — невизначено пробурмотіла я.
— Югославський? — не зрозумів він.
— Так, між Сербією і Хорватією… — Я ще хотіла похизуватися своїми куцими знаннями щодо Косова чи Вукавара. Але судячи з виразу його обличчя, зрозуміла, що мої міркування зовсім недоречні. Ніколо байдуже стенув плечима і вимовив свою коронну фразу:
— Я не цікавлюсь сьогоденням, а працюю на майбутнє! Мене це не обходить. Не знаю, про що йдеться…
— Не втручайся, — смикнула мене за руку Галина і звернулася до оповідача, якого ми з Джоном перервали своєю появою: — Отже, маленьке село Смілян у Ліці… Що далі?
— Так, — продовжував Ніколо. — Це — невеличка австро-угорська провінція… Там мій батько був православним священиком…
Він замислився. І вже ніхто з нас не наважився втрутитися зі своїми коментарями.
— Скільки себе пам’ятаю — років з восьми, — я завжди перебував у граничному стані між захватом і сумом. Вигляд дивовижної квітки бентежив мене настільки, що я втрачав свідомість від її краси і запаху. А вже наступної миті уявляв її зібганою, вирваною, зів’ялою, мертвою — і страх смерті та болю терзав мене. Тоді я падав на коліна (що цілком зрозуміло для дитини з релігійної родини!) і казав: «Господи, навіщо все це?! Чому Ти зробив усе найкрасивіше у світі — таким тимчасовим?» Я гостро відчував плинність часу, він проходив крізь мене, як електромагнітні хвилі, але тоді я ще не міг уявити, що вони насправді існують… По ночах мене мучили видіння усіляких потвор, велетнів-людожерів, мешканців мороку. Мені здається, що я ніколи не засинав!
Та, гадаю, вони усе ж таки приходили уві сні. Батьки мучились разом зі мною і нічим не могли зарадити або хоча б пояснити мої дивні нахили. Наприклад, згадую, як, побачивши на шиї в матері перли, я заціпенів так, що мене поклали до ванни з гарячою водою. А коли тато приніс з базару персики, зі мною почалася лихоманка. Кілька днів я пролежав з температурою, поки кошик з фруктами не винесли з дитячої… І все минулося.
Але більш за все мене вражали блискучі кристали та предмети геометричної форми. Я ходив до комори і годинами дивився на кавалки цукру та солі. Мене шукали, кликали, але я стояв, мов заціпенілий. Звичайно ж, багато читав. Мабуть, років з шести. Спочатку мене приваблювала чотирикутна форма книжок і літери, що на обкладинці були витиснені золотом. А потім мене поглинули самі тексти. Батько хвилювався, що читанням я можу зіпсувати собі очі, і тому одразу віднімав у мене будь-яку книжку. Тоді я пристосувався читати вночі: робив із сала свічку, запалював її під ковдрою, а щілини у дверях та замкову шпарину ретельно затикав ганчір’ям. Споглядання кристалів та читання зробили зі мною дивну річ! Згодом я почав бачити дивовижні видіння: переді мною поставали будь-які предмети побуту в спалахах яскравого світла. Я навіть грався з цим: чітко уявляв картину, що висіла у нас на стіні в їдальні, і одразу ж у тому спалаху, котрий йшов зсередини, — бачив, що вона стає рухомою, живою. Таким чином я поперебирав усі предмети, що знаходилися вдома чи лежали на нашому подвір’ї. І всі вони набували для мене іншого змісту. Звичайнісінька сокира, скажімо, перетворювалася в моїй уяві на багатофазовий мотор… Звичайно ж, я не міг назвати її так, як кажу зараз. Для цього я був занадто малим і не міг знати цих визначень… Але друге було для мене більшою дійсністю, ніж перше.
Я був схожий на людину, котра вживає сильний наркотик: мені треба було весь час збільшувати дозу своїх вражень та видінь, постійно розширювати коло свого ненажерливого зору. Але я вже все передивився і нічого нового ані вдома, ані на подвір’ї не знаходив.
Тоді я почав фантазувати і пускати уяву навспак: спочатку викликав у мозку той спалах, а вже потім — у ньому — виникали видіння. Спочатку вони були нечіткі, туманні й одразу зникали, коли я намагався зусиллям волі затримати їх. Але з часом вони набували сили та ясності, а потім стали зовсім конкретними…
У певні миті я помічав, що повітря довкола мене сповнене довгими язиками полум’я. Одного разу відчув, що це полум’я — в моїй голові. І воно б’ється там, немов маленьке серце…
Моя уява ставала дедалі більш захоплюючою і безмежною. Щоночі або навіть вдень, коли я залишався на самоті, — вирушав у дивовижні подорожі, варто лише заплющити очі і викликати в голові цей спалах. Бачив невідомі місцевості, країни та міста, жив у них, зустрічав там людей, заводив знайомства. Разом із ними переживав багато пригод.